Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Анциболот вищої градації, справжній слов'янський чорт, а це моя вірна подруга — літавиця Юлія.
Іван глянув на господиню зачарованої корчми й залишився байдужий: хоч не запам'ятав Юлиного образу, та зрозумів, що це не та смутна вродливиця, яку назвав літавицею: перед ним стояла невиразна жіноча подоба з безбарвним, немов повісм'яне[116] полотно, обличчям, на якому повинен ще вишитися узір чиєїсь парсуни, а чиєї — знати не міг; шинкарка нагадувала привид, й одна лише реальна річ свідчила, що це земна істота, — золотий обруч на чолі, й Вагилевич мозолив мозок здогадкою: хто в кого вкрав прикрасу: пані Анеля у вірної подруги Анциболота чи навпаки, і яка з них є справжньою відьмою?
Анциболот відчинив двері й перший зайшов досередини корчми, ввічливо пояснивши Іванові, що така його поведінка зовсім не свідчить про невихованість: чортові завжди належить в корчмі першенство, така вже в нього сатанинська служба — якнайшвидше зайняти зручне місце, навіть якщо б для цього довелося перемінитися на мишу або стати невидимкою, й заохочувати завсідників до горілки… Адже тверезі люди до гріха малопіддатливі: одного разу я намовляв побожного дворянина, щоб зґвалтував сестру, — він, звісно, обурився на таку пропозицію, потім нашіптував йому, щоб убив матір, — дворянин і зовсім розлютився, тоді я спокусив його горілкою: нещасний упився і вчинив і те і друге… Подібні витівки нелегко вдаються, тож за цю Сатана присвоїв мені високу службову градацію.
Господиня корчми мовчки стояла за шинквасом, була далі безбарвна, лише вряди–годи від золотого обруча падали зблиски світла на її обличчя, й тоді воно на мить оживало й когось Іванові нагадувало; він намагався затримати у своїй пам'яті ту мить найдовше, та це йому не вдавалося; Анциболот усівся за столиком у темному кутку зали й кивнув Іванові, щоб сів навпроти.
— Що ж ти сам ходиш, мов сирота? — заговорив. — Де твоє товариство, яке завжди гурмою сунуло за тобою, куди враз поділося?
Вагилевич не відповів, тільки міцніше затиснув під пахвою течку з рукописною працею про слов'янську демонологію, чорт нахабно висмикнув портфеля з–під Іванової пахви, розщепив і жужмом вишпурив з нього папери… А тоді корчма загуділа, задзявкала, заспівала, зареготала, — всі примари, так жорстоко ув'язнені автором у рукописі, порозліталися: деякі всілися за дубовими столами, інші поховалися під лавами і по кутках, а хто й повис під стелею, — і всі зажили своїм власним життям, ставши авторові непідвладними.
— А тепер скажи мені, — нахилився до Івана Анциболот; він зняв циліндра й кинув його на сусідній столик — циліндр засвітився і став ліхтарем, що було дуже до речі, бо вже темніло; над кучерями в чорта зблисли золоті ріжки — ознаки високої чортівської градації, — скажи, що правиш ти за свою душу, яку у Воскресінцях так охоче пообіцяв мені продати?
Іван з відповіддю не квапився, він повернув голову до зали й почав приглядатися до примар, які аж нині постали перед ним у всій своїй достовірності.
Він упізнавав домовиків, які тулилися по кутках й чекали, поки їх розберуть по хатах добрі люди, — вони звикли до людської неуваги, а тому сумирно поводилися; щезники сиділи з розчепіреними руками на долівці — вони й тут оберігали підземні скарби; біля порога стояла змора із запалими очима: вічно голодна, вона нипала поглядом по столах, щоб першою допасти до страви, коли подадуть, і висмоктати з неї живність, а пияки потім їстимуть і ніколи наїстися не зможуть; під столами шастали, забавляючись, мов діти, малі чортенята в червоних штанцях; до стелі поприліплювалися перевертні у вигляді лиликів і слимаків, які завжди могли, як тільки цього забажає Анциболот, перемінитися на іншу твар, для людей небезпечну; по корчемній залі тинялися прозорі, що їх важко було й догледіти, переплути й снували невидимі нитки довкола столів, щоб пияк не міг втекти з корчми, коли заговорить сумління перед рідними дітьми, й пропився до останнього гроша, — всі ці істоти, витворені Сатаною, не надто цікавили Вагилевича, бо знав їх достеменно; його увагу прикували людські постаті за центральним столом: з одного боку сиділи страчені у Вижниці й для помсти воскреслі опришки, а з другого — відвічні волхви, які бачили Месію і знають істину.
Риндзяк і Джурак мали чорні спечені руки, вони піднімали їх д'горі й погрозливо потрясали ними, розпалюючи в собі лють і жадобу розплати; Мирон Штола звів над головою мосянжовий келеп і з усієї сили вдарив ним по столу, аж тріски бризнули в стелю, засвідчуючи цим, що готовий до нещадної боротьби; в його уяві вже лилася ворожа кров й довкола виростали гори трупів, він знищував дотла несправедливий світ, й водночас лють у його скривдженій душі мінилася розгубленістю перед власною жорстокістю; Штола не мав чим заповнити порожнечу на вчиненому пустирищі, бо опришків у нього було небагато, та й ті, зрештою, нічого іншого робити не вміли, лише вбивати; спустошений світ заростав бур'яном, бо нікому було орати, головаті злидні розповзлися по землі й заскімліли з голоду, а дрібні діти, де ще залишилися люди, народжувалися сліпими, бо дими з пожеж заступали сонце; провина тінню лягла на обличчя Штоли, й він, прохаючи поради чи то прощення, глянув на найстаршого з довгою до колін бородою волхва; той осудливо зирив на опришка, який щойно знищив несправедливий світ, а заселити його наново не мав ким, хіба цим сатанинським потороччям, яке заповнило корчемну залу; ти, леґеню, з жадоби помсти безтямно винищуєш людський рід, забуваючи, що кожна людина, навіть твій ворог, має право на життя, а тобі варто б збагнути, що настав інший час, і вже не сокирою слід оновлювати землю, а світлом духу — така нині народжується зброя, яка примусить незрячих побачити, а німих заговорити; ось глянь — змагається зі злою силою непоказний чоловік, і не барткою він орудує і з мушкета не палить, а денно і нощно думає, як би то більше світла пустити в дім, і не
