Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— Піду і я з вами, я теж ключів шукаю.

— То ходіть, разом буде веселіше.

У Буську розійшлися: дяки пішли на північ до Бугу, а Іван на південь до Дністра.

— Підземні води, — сказав дяк, який тримав Псалтир під пахвою, — неісповідимі суть, як путі Господні. Хто знає, де нині ті ключі, а дзвони по всьому краю замовкли.

— Ходімо шукати… Квапмося, бо зима хоч і люта, та коротка, а за нею — Великдень.

— Ваша правда, пане, — відповіли дяки й пішли на північ, співаючи «Лазаря».

Кілька років тому гостював Вагилевич у Григорія Глькевича, що вчителював у Воскресінцях біля Коломиї, вволю наговорився з ним з приводу неканонічної релігії русинських селян, які сповідували забобон; забобонство було незалежним від християнської віри, забезпеченої церквою, роз'яснюваної богословською наукою й осіненої ласкою справедливого Бога, який завжди прощав розкаяним гріхи, й набагато сильнішим — маною страху: за порушення забобонного закону належалася неминуча кара, і ніяке розкаяння не могло врятувати від неї порушника; закон мстився в десятому коліні, не вибираючи ні стану, ні сану, й тому люди перебували під його владою впокорені й слухняні — на святій сповіді каялися за віру в розмаїті прикмети, але вірити не переставали, бо забобоном володів не добрий Бог, який утримував у своїх руках рівновагу всесвіту, а самочинний розпорядник на землі — практичний Сатана.

Молодий, бо ще не мав і сорока, Григорій Глькевич хворів невиліковною недугою нервів, що поступово відбирала в людини рух; знаючи, що довго не проживе, він гарячково працював, збираючи пісні, приказки і легенди, а особливо старанно досліджував забобони і зумів декілька років тому опублікувати в газеті «Rozmaitosci» статтю «Забобони в Галичині», яка зацікавила польських, чеських, а теж наддніпрянських фольклористів; Глькевич втішався своїм успіхом, а сам чахнув і на просьбу Вагилевича податися з ним у Микитинці до Якова тільки руками розвів: на ногах підупав, а жаль, бо ще донедавна збиралися в «Микитинських Афінах», як називав Григорій приходство Головацького, учені богослови — Йосип Сокульський з Хімчина, Кирило Блонський з Шешор, фундатор «Русалки Дністрової» етнограф Микола Верещинський з Коломиї і він, Григорій Глькевич з Воскресінець; усі вони спільно готували матеріали до збірника «Вінок русинам на обжинки», а ще під впливом товариства взявся Яків за найповажнішу, як він вважав, статтю «Становище русинів у Галичині», яка мала спонукати русинську інтелігенцію до жертовної праці для рідного народу — тямущого, здібного до інтелектуального розвитку, та споневіреного й неусвідомленого у своїх можливостях. Ту зустріч кількарічної давності згадував Вагилевич по дорозі до Воскресінець, згадував, як запалився тоді свіжою гарячкою до праці; хай ніщо не стримує тебе, Іване, від повсякденної наукової роботи, напучував товариша Глькевич, бо життя, як бачиш, коротке, і прислухайся теж до забобонів, витворених народом, — то передовсім неомильний людський досвід, не бійся виконувати забобонний покон, навіть якщо він сатанинський, Бог простить, аби лише ти користь приніс Русі; Іван цілком погоджувався з сентенцією Глькевича: та за відчитання рун я готовий навіть душу запродати Сатані!

Вагилевич подумки продовжував ту розмову, поспішав ще раз наговоритися вволю, але цього разу доля привела його надто пізно: Глькевича в живих уже не застав. Пощо ж ти, Григорію, душею наложив? Які потойбічні сили посягли на неї?

Вагилевич вибрався з Воскресінець у неділю перед полуднем: до Микитинець не так далеко, треба перейти понад Пістинькою через Вербіж, Іспас, Ковалівку, а там уже й микитинські скали: Іван бував тут колись під час своєї другої мандрівки в гори.

Ішов він впевнено, не думаючи про дорогу, та ось між Іспасом і Ковалівкою, коли проходив через камеральну діброву, вчепився його блуд: Вагилевич зупинився на розстані трьох доріг, які бігли врізнобіч і пропадали в гущавинах, довго стояв і чекав знаку, який вказав би йому правильний шлях: може, з якогось напрямку застукає дятел, крук обізветься або прошмигне по доріжці лисиця чи куна; проте в лісі було мертво й тихо, й Іван придумав собі забобон: він стоятиме на роздоріжжі доти, доки не перебіжить котрусь із доріг заєць, — тією не піде, і теж не подасться тією, по якій прослизне гадюка, а якщо зашебуршить листя й на дорогу викотиться їжак — то вірна його путь.

Довго чекати не довелося: одну дорогу перебіг довговухий русак, другою поповзла колісною колією золотава мідянка, а біля ніг щось раптом чихнуло, зафухкотіло, з кущів глоду викотився колючий клубок, з клубка висунулося довге рильце, й на Івана зиркнули чорні очка; їжак повів рильцем, показуючи на дорогу, що вела в найгустіші хащі, й покотився, він вряди–годи зупинявся й оглядався за Іваном, пантруючи, щоб той не відстав…

І не гналися цього разу за Вагилевичем примари — вони були ув'язнені в товстому манускрипті, захованому в течку, й Іванові було без них скучно, проте йти слідом за їжаком самотою довго не довелося: з хащів виринула чимала хата на трьох курячих ніжках, і зрозумів подорожній, що ним бавиться чорт. Це його зовсім не злякало, бо ще колись у Воскресінцях постановив запродати Сатані душу за розгадку найзаповітнішої таємниці: такий гріх напевно легший, ніж добровільна неволя в Дуніна–Борковського або в Погодіна; Іван ступив на східці, що вели до дверей хати, двері самі відчинилися, і на порозі стала блідолиця жінка в брудному лахмітті, проте мала на чолі дорогу прикрасу — золотий обруч з нефритовими підвісками, достоту такий, як у пані Анелі; Іван втямив, що це відьма, і, зовсім не збентежившись, вклонився їй; відьма штовхнула ногою їжака, і той почав рости, набираючи форм людської постаті, й нарешті поруч з нею постав перед Іваном елегантний пан, у подібному, як у Погодіна, одязі — у циліндрі, з чорним метеликом під шиєю, у смокінгу і довгих штанях: