Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Сходило сонце й крізь пройму між старими липами, які посадив ще, мабуть, Міхалів дід, кинуло золоту латку на заросле дворище, і заскімлив Сухоровський, мов зранений вовк, він упав долі, притулився обличчям до землі, вдихав терпкий запах дикої трави, роса холодила розпашілі щоки, сльози зливалися з росою, і Міхал заклинав себе, що ніколи вже не вступиться з цього місця: залишиться тут назавше, плечима наносить колод з лісу, що он синіє на обрії, виструже з них підвалини, балки, пилини, крокви, бо силу, яку розтрачує на чужих гонах, має безмірну, й хату збудує, потинькує, побілить, довкола город спорядить, батьківську ниву шкап'ятами зоре, Ганнуську свою воскресить у найкращій неслухівській дівчині, назве її господинею, дітей з нею наплодить — і стане волоцюга господарем, і люди його шануватимуть…
Та й підвівся Міхал, витер рукавом обличчя й реготнув із своїх марних мрій і з себе самого, бо ж не такий він, щоб поле орати, гніздечко тихе звивати, садочком хату замаювати, дітей колисати, з яблуками на Юрський базар до Львова їздити, з сільськими ґаздами на призьбі байки гнути; життя зробило з нього войовника, який ніколи не знав, за що воює, доля дала йому талант поета, котрий у видуманих образах створив би світ, про який мріє, та перо його вимальовувало на папері самих лише курв і злодіїв; міг він стати вченим, бо ще й донині носить з собою оправлений у тверді обкладинки зошит, в якому записував польську фразеологію, батярську лексику й порівнював їх з русинськими відповідниками, — розпочав він цю забавку ще в Studium Ruthenum; професор Петро Лодій заохочував здібного спудея працювати над цією вельми цікавою темою; одне слово, міг Сухоровський стати, якби склалося, письменником, професором, навіть міністром, проте фортуна зробила з нього отамана клепарівських волоцюг, офіцера в чужому війську, поденника на молдовських винокурнях й нарешті — балагулу.
І зрозумів у ці хвилини Міхал, що вертатися йому до двору Сєраковського немає вже чого, не привезе він йому більше секретної пошти, і жаль за втратою такого цікавого й грошовитого заробітку востаннє вколов серце… Довго ще ходив Сухоровський рідним дворищем, зволочуючи бур'яни, і враз спало йому на думку, що досить уже ховатися за чужим прізвищем, грати вар'ята серед польських конспіраторів, чей про убивцю актуарія карного суду давно вже забули, а коли й згадають, то живим він не здасться: має ведмежу силу й пістоля, з якого вистрелив у Зайончковського, а втім, життя — то миляна булька, і хай навіть його повісять, а зневажати себе Міхал більше не дозволить.
Що ж залишилося йому діяти: звісно, міністром, вченим, літератором ніколи не стане, воювати за чужі справи більше не хоче, то чим зайнятися, як не помстою кривдникам за свою недолю?
І аж тепер так чітко, ніби то було вчора, згадав Сухоровський вірного свого приятеля коваля Йосипа з Круп'ярської: спільні з ним походи в корпусі генерала Дверницького, бімбери в кнайпі «Пекелко» на Льоншанівці, виправи з личаківською компанією на вистави до театру Яна Непомуцена–Камінського; в уяві постала перед ним набита, гейби квадратова, статура дужого коваля, який кулаком міг би й бика вбити, — і така сила марнується при ковадлі й обценьках!
Міхал сів у бричку й погнав коней трактом до Львова.
…Сидів незворушно на лавиці, чекаючи, поки Йосип закінчить наглу роботу, й спостерігав витворний хист коваля. Бачив, що сила побратимова зовсім і не марнується на Круп'ярській — таж коли врешті вибухне революція і русини збройно стануть за свої права, Йосип куватиме для них зброю; а повстануть, тепер уже повстануть, Міхал не дасть їм спати чи й далі видзьобувати крихти з панських столів: він із своїми балагулами об'їздить всі села й містечка в краю, шмагатиме рабів карбачем по спинах, поки вони не усвідомлять, що залишатися рабами більше не можна; мусять повстати русини!
Думки Міхала обірвалися: Йосип вкинув готове рало в бодню з водою, пара вибухла аж до стелі, він поклав на черінь кліщі, витер об фартух руки й гукнув челядникам: «Баста!», а тоді виглянув на подвір'я, може, хтось прийшов замовляти інструмент або коня привів кувати, і довго стояв стетерілий, дивлячись на живого Сухоровського, який ніби з неба впав.
— То ти, Міхале?.. — простогнав і ще не міг зрушитися з місця.
— Я, Йосипе, — підвівся Міхал і засміявся, дивлячись на геть розгубленого приятеля. — Таж отямся, йолопе, підійди і дай писка!
Довго стояли, обнявшись, два силачі — такі безсилі в цьому світі, і кожен по–своєму кривдувався за приятеля: Міхал жалів Йосипа за його тяжку працю, а Йосип Міхала — за його вічні поневіряння.
— Де ти був, Міхале, стільки років, що робиш у Львові, в кого зупинився? — марно допитувався Йосип, бо сам розумів, що на ці питання відповіді не почує: чи відає перелітний птах про ті простори, які він щороку долає, рятуючись від зимової стужі, — проте достеменно відчуває, де знаходиться рідний край, і допалає
