У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Мабуть, я сказала ці слова таким тоном, що він справив враження на Коробова.

— Шкода. То ви, будь ласка, візьміть мого плаща, бо змокнете.

— Дякую. В мене є парасолька.

Я й справді дістала з сумки парасолю і розгорнула її над головою.

Увійшовши в хату, дістала з-під ліжка важку валізу чи, може, скриньку — так буде точніше. Вона була змайстрована з дерева і ретельно оббита цинковою бляхою. Ключ від скриньки я ховала від Сергія, але в мене немає певності, що син не знає моєї схованки. Складалося враження, що він добре вивчив батькову працю.

Василь оберігав сина від Формули Сонця саме тому, що дуже його любив.

— Ти ж розумієш, Соню, — це вельми тяжке знання. Може, навіть трагічне. Боюся втягувати Сергія в цю справу. Треба йти по партійній лінії. Це єдина дорога. Іншої немає.

Кілька разів помічала, що ключ від скриньки лежав не так, як я його клала. Все збиралася поговорити про це із Сергієм, та щось мене спиняло. А він, мабуть, не наважувався заговорити тому, що порушував батькову заборону.

Згадка про сина відгукнулася в серці мукою. Долаючи її, відімкнула скриньку. Василь навчився друкувати на машинці, аби не втягувати в цю справу сторонніх людей. У скриньці лежало три машинописних примірники й рукописні чернетки, що становили для мене найвищу цінність, — розбираючи почерк Василя, я ніби продовжувала з ним розмовляти.

Вирішила віддати Коробову третій примірник. Щось у ньому почало мене насторожувати. Він зустрів мене біля хвіртки в чорному плащі й капелюсі. Відразу ж простягнув руку до повної, добре натоптаної теки, що ледве вміщала Василеву працю. Я непоквапно, на мить затримавши теку в руках, передала її Коробову й пильно зазирнула йому в очі. Він якось вимушено посміхнувся.

— А ви, Софіє Кирилівно, рано обрали собі монастирський режим. Ви ще молода й вельми приваблива жінка. — Відтак, коли я вже сіла в машину, обернувся до водія. — Їдьмо до лісорозплідника. Там непогана альтанка. Якщо Софія Кирилівна до хати не запросила, ми самі її запросимо. А хворих Микола Олександрович провідає.

Машина крутнула вправо й невдовзі спинилася біля альтанки, яку я добре знала, — це всього з півкілометра від нашого хутірця. Тут лісництво виводило саджанці, часто-густо працювали поденниці з Безрадичів. Отож потрібен був сякий-такий прихисток, особливо на дощову погоду.

Але я знову була здивована, що альтанку біля лісорозплідника знала не лише я — її чомусь знав також Коробов.

Тим часом Євген Маркович, викладаючи на стіл шинку, консерви та вже налаштовані канапки з ікрою, весело просторікував:

— Бачу, Софіє Кирилівно, вас дивує моя обізнаність з оцими місцями. Не дивуйтеся. Я люблю тут збирати гриби. У райському куточку живете, Софіє Кирилівно.

На столі, що завбачливо був накритий целофановою скатертиною, з’явилася пляшка коньяку й пластмасові чарки. Водій, завершивши допомагати господареві, від’їхав кудись у ліс, і ми з Євгеном Марковичем лишилися сам на сам.

— Вам не спало на думку запитати моєї згоди на оцей пікнік? — доволі в’їдливо запитала я. — Тут, до речі, інколи проходять мої сусіди. Що вони подумають про мене?

— А ви їм скажіть, що я ваш адвокат. Ви чомусь не клопочетеся з цього приводу. А даремно. Я таки й справді можу вам допомогти.

У мене мимоволі вихопилося:

— Правда? Хіба ви — юрист?

Коробов засміявся:

— Там, де я працюю, — всі юристи.

Що криється за цими словами, я зрозуміла значно пізніше. А поки що вхопилася за його обіцянку, мов за рятівне коло. Це неправильно, що я не дбала, аби домовитися з досвідченим юристом. Але в юридичній консультації мені сказали, що на ранній стадії слідства адвоката до справи все одно не допускають. Допомогти, звичайно, обіцяли, але вже тоді, коли можна буде вивчити справу.

— Давайте вип’ємо, Софіє Кирилівно. Ви мені подобаєтесь. Чому б нам не дружити? Від друзів шкоди ніколи не буває.

— Якщо вони справжні.

— А ви сумніваєтесь?

— Невже ви й справді можете допомогти? — не вельми себе контролюючи, щебетала я. — Допоможіть, благаю вас! Я добре знаю: він не винен.

— Не хвилюйтеся. Зроблю все можливе. Але ви також повинні мені допомогти.

— Хіба я можу? У цьому світі від мене нічого не залежить.

— Залежить. І дуже багато. Принаймні моя доля від вас залежить повністю.

— Не розумію.

— Гаразд, я поясню, — майже мені в обличчя говорив Коробов. — Центральний Комітет згоден з Василем Микитовичем. Його відкриття — то є велика таємниця партії. Працю належить зберігати в спецсховах Інституту марксизму-ленінізму, а не в хатніх умовах. Бо це таки, погодьтеся, вельми безвідповідально. Ви ж мені, дорога Софіє Кирилівно, не виявили найменшої довіри. Як же я звітуватиму в ЦК?

— Але ж я передала вам Формулу Сонця, — гарячково й навіть дратівливо мовила я. — Запевняю вас, там цілі всі сторінки.

— Так, — не вельми привітно буркнув Коробов. — Передали третій примірник. Два примірники машинопису і чорновий рукопис залишили в себе.

Я була вражена його обізнаністю. По-перше, я не помітила, щоб він розв’язував теку, — звідки ж йому знати, що це був третій примірник? І як це можна взагалі визначити — третій чи, скажімо, п’ятий? Це ж бо залежить від якості копіювального паперу та міри його спрацьованості.

Коробов примирливо заговорив:

— Ну, гаразд. Не все відразу. Гадаю, згодом ви самі переконаєтесь, що Інститут марксизму-ленінізму значно надійніше місце