Уран - Микола Якович Зарудний

— Клаво, ти ж дала слово, що не будеш плакати? І взагалі беру з усіх слово, що на нашому прощанні не буде жодної сльозинки.

— Клянемося! — крикнули Славко й Ігор.

— Я хочу випити, Степко, за те, щоб ти... ще повернулась в кіно,— сказав Лебідь.

— Дорогий Борисе Авер'яновичу, не будемо показувати народові шрами на обличчі якоїсь Степки Чугай! — Степка обняла свого вчителя.

— Я сподіваюся, що вони... щезнуть... Як, професоре? — звернувся Лебідь до Крамова.

— Будемо сподіватися,— відповів Крамов.— Давайте вип'ємо за те, щоб не було у людей шрамів... на серцях...

Сьома відчинив двері машини й посадовив поруч себе Степку.

— Платоне, ви повинні знати своє місце,— сказав Сьома й подав Степці маленькі кульчики з голубими камінчиками.— Степко, це від моєї мами. Коли ви були в нас, то бачили. що вона двадцять разів виходила з-за столу. Ні, ви бачили?

— Бачила.

— То вона ходила шукати ці сережки, бо моя мама, коли щось покладе, то знайти може тільки великий спеціаліст з карного розшуку... Мама просила, щоб ви їх носили, бо вони приносять щастя.

— Дякую вам.

— Женю! Колю! Ви що, не бачили ніколи вітрин? Візьмете відпустку й можете стояти перед ними хоч усі двадцять чотири профспілкові дні. По машинах, бо я не настільки знайомий з начальником вокзалу, щоб затримати поїзд.

За кілька хвилин до відходу поїзда прийшла з чергування Віра Григорівна з букетиком квітів, обняла Степку.

— Роби все так, як я тобі сказала. Закінчиться мазь, пришлю тобі ще, не забувай про щоденний масаж,— давала останні настанови,— не ховайся від сонця, і... з часом ніхто й не побачить цих рубців...

— Окуляри, окуляри, Степко, не скидай півроку, пам'ятай,— наказував Крамов.

— Пиши нам,— гукав Славко.

— Щасливого плавання! — сказала крізь сльози Клава.— Влітку чекаю тебе!

— Дуже пробачаюсь,— протиснувся до вагона Сьома.— Слово хоче сказати Женя.

Женя, червоніючи, підійшов до вагона й подав Степці цілу в'язку ключів од машин.

— Це запасні ключі від цих машин, якими приїхали сюди... Ми всі даруємо їх вам, шановна Степко Чугай. Якщо ви будете в нашому місті, то кожний таксист, якому ви покажете ці ключі, буде вашим другом.

Схвильована Степка взяла ключі й притиснула їх до грудей, як найдорожчий подарунок.

— Дуже пробачаюсь, але Женя не має фантазії й забув сказати, що це ключі не тільки від машин, бо вони залізні, а й від наших сердець.

Поїзд рушив, і Сьома, вихопивши з рук Жені пляшку шампанського, розбив її об колеса вагона.

— Щасливо-о-о!

...Вони вирішили не заходити до Мостових у Косопіллі, а приїхати в Сосонку й уже з дому подзвонити й запросити Галину й Сашка до себе.

— Поїдемо поїздом до Видуба, Платоне!

Зійшли на станції Видуб, підхопили чемодани й пішли полем. Ранок був світлий, ніби золотий,— таким його бачила крізь окуляри Степка.

— Платоне! — радісно крикнула.— Поглянь, усе навкруги золоте!

Платон зупинився біля вітряка, підійшла Степка, відірвавшись поглядом од широченного розливу Русавки.

— Ось і наш вітряк,— тихо промовила...— Наш старенький добрий вітряк. Платоне, Платоне, подивись! — піднявши голову, показувала кудись у небо Степка.— Та ні, на крило подивись, на оте, що вгорі. Бачиш?

— Бачу, Степко.

— І я бачу, і я бачу, обома очима бачу! — Степка зірвала окуляри і, не мружачись, дивилася в синє небо.

— Степко, надінь окуляри!

— А я бачу, Платоне! Бачу! Прочитай, що написано на тому крилі, прочитай!

— «Степка плюс Платон — любов»,— прочитав Платон, потім обняв Степку й тихо сказав: — Любов, моя ти любов...

З дому Платон подзвонив Галині, що вони зі Степкою вже у Сосонці.

— Як вас зустріла рідна земля? — запитала Галина.

— Степко, Галина питає, як нас зустріла рідна земля?

— Скажи, що зустріла весною...

— Зустріла весною,— повторив Платон.— Ми вас сьогодні чекаємо, Галю! Це ж найщасливіший день у моєму житті, запам'ятай, Галю.

— Я запам'ятаю, Платоне, це перший день вашого щастя.

— А де Сашко?

— Ще вдосвіта поїхав у колгоспи. Сказав, що буде о десятій, бо скликав бюро, люди ждуть, а його нема ще й досі. Зараз уже дванадцята!

— Не хвилюйся, затримався десь,— заспокоїв сестру Платон.— Чекаємо вас!

— Як тільки Саша приїде, ми одразу ж будемо... Чого його так довго нема?

* * *

Мостовому стало погано, коли він виїхав з Переорок. «Мабуть, стомився.— подумав Олександр Іванович,— треба було взяти шофера, не послухав Галі... Ну, нічого, доїду... на валідолі...» «До Телепеньок 16 км»,— прочитав на дороговказі й посміхнувся, згадалася пісня: «Телепеньки мої, Телепеньки, ти моя дорога сторона...»

Ні, треба спочити, вирішив Сашко і звернув з дороги. Лежати в машині було незручно, взяв плащ і пішов на горбочок — там сухо й сонце... Підкошувались ноги у Мостового, немов оловом налилися груди й страшенно дзвеніло у вухах, таким настирливим дзвінком піднімали їх колись по тривозі в армії... Все ж вийшов на горбочок, кинув плаща на землю, оглянувся навколо, якимись жадібними очима вбирав у себе цю весняну красу землі...

«Курли, курли, курли...» Летять журавлі...

згадав, як співала мати. Його старенька мати...

«Курли, курли...» Все ближче й ближче...