Уран - Микола Якович Зарудний

— А ти ж чого киснеш? — навмисно грубо перебив Платон Олексія.— Витри, витри сльози, Альошко. Головне, що Степка є, розумієш, жива...

За кілька днів, коли Платон, як і завжди, вранці прийшов до клініки, сестра звеліла йому зачекати.

— Але мені дозволила Віра Григорівна, пропустіть, будь ласка,— умовляв Платон.

— Саме Віра Григорівна й звеліла, щоб ви почекали.

Платон кілька разів перечитав на плакатах усі лікарські поради хворим на шлунок, діабетикам, знав уже, як треба годувати немовлят, ставити гірчичники і яку гімнастику рекомендується робити вагітним. Раптом відчинилися вхідні двері, й до приймальні ввалилися три здоровенні хлопці у формених кашкетах таксистів. Вони принесли величезну корзину квітів і ще безліч якихось пакунків. Найнижчий, схожий на боксера, навшпиньках підійшов до сестри, зняв кашкет і пошепки сказав:

— Валю, ми вже є... Дуже пробачаюсь, але нас троє... Решта прийдуть завтра.

— Сьомо, треба трохи зачекати. Он він,— кивнула на Платона сестра,— теж чекає.

Валя нагнулася й щось сказала Сьомі. Він покликав своїх дружків, теж про щось поінформував їх, і вони всі троє підійшли до Платона.

— Дуже пробачаюсь,— промовив, вклонившись, Сьома. — Будемо знайомі: я — поклонник таланту вашої... е-е... Степки... Ми — друзі з нею. Це,— показав на двох своїх товаришів,— теж поклонники — найактивніші члени нашого клубу «Екран». Коля, Женя.

Коля й Женя потиснули руку Платонові. Женя дістав пачку сигарет, але її одним порухом руки вибив Сьома.

— Ти що? Це тобі не ресторан «Калинка». Дуже пробачаюсь,— Сьома улесливо посміхнувся Валі.— Ви йому пробачте. Я його ще тільки привчаю до культури, бо він думає, якщо купив двісті листівок з портретами кіноакторів і виписав «Комсомолку», то він уже культурний...

— А чого ви чекаєте? — не втримався, щоб не запитати, Платон.— Хіба вас пустять?

— Ти що, не знаєш? Сьогодні знімуть всі бинти.

— Не знаю... А вам хто казав?

— Що за вопрос? Сьома Півник знає все. У мене контакти й агентура,— Сьома подав Валі плитку шоколаду.

— Що тут за мітинг? — увійшла Віра Григорівна.— А-а, таксисти! Почекайте трохи.

— Хоч до вечора.

— Ходімо, Платоне,— запросила Віра Григорівна.

Вони пішли вже не на другий поверх, а через скляний перехід у вітальню.

— Ось ваша красуня,— сказала Віра Григорівна, підштовхнувши Платона.— Впізнаєте?

Степка стояла біля величезної пальми у синенькій піжамі й усміхалася.

— Платоне! — обняла Гайворона й поцілувала.

Платон не бачив її обличчя, нічого не бачив, тільки відчував гарячий Степчин подих.

— Ти ж моя маленька! Степко моя...

— Ой обережно, бо злетить пов'язка,— промовила Степка, і Платон побачив білу пов'язку, що прикривала ліве Степчине око.— Я страшна? Я дуже страшна? Тільки скажи правду!

— Степко, ти така, як і була!

— Платоне,— покивала пальцем.— Сьогодні мені дали дзеркало.

Через ліву щоку і верхню губу Степки протягнувся шрам, на правій щоці другий шрам ішов од вуха до шиї. Ледве помітний рубець стягував повіко правого ока, на кінчику носа білів широкий пластир.

— Отак мене розмалювали,— Степка поправила пов'язку.— Ще як буду сліпа на одне око, тоді з мене можна буде писати жанрові картини.

— Степко,— суворо поглянула Віра Григорівна,— я не люблю таких жартів. В Інституті очних захворювань роблять і не такі операції. Ще від твоїх очей не в одного замакітриться голова... І шрами поволі розійдуться... Слід залишиться, але це не смертельно.

— Я й мої колеги дуже пробачаємось, Віро Григорівно, але Жені треба на зміну. Можна зайти? — Сьома Півник, Коля й Женя навшпиньках несли квіти й пакунки.

— Ви ж уже зайшли, товаришу Півник,— засміялася Віра Григорівна.

— З одужанням, Степко! — галантно вклонився Сьома, зігнулися й Коля з Женею.— Прийміть ці квіти і різні продукти нашої кондитерської фабрики від імені водіїв Другого таксомоторного парку імені Чапаєва.

— Спасибі,— промовила зворушена Степка.

Сьома поставив корзину квітів перед Степкою й поцілував їй руку. Степка обняла Сьому й теж поцілувала.

— Коли я буду помирати — я цього дня не забуду,— сказав Сьома,— не забуду не як шофер, а як людина, що має фантазію. Степко, ми запрошуємо вас до себе в гості. Дуже пробачаюсь, але якщо ви захочете прийти зі своїм коре... другом жизні до мене, то вся Чорноморка буде вас зустрічати, як турецького короля чи хто там у них править...

— Ми неодмінно прийдемо до вас, Сьомо,— пообіцяла Степка,— якби вас не було тоді з машиною, то... Я ніколи вас не забуду...

— Я вже маю подяку від міліції, грамоту від швидкої допомоги, з мене зняли догану на роботі й написали про мене в стінній газеті й умістили мою фізіономію, як це вам подобається? Вони роблять з Сьоми Півника героя. А на моєму місці вони теж зробили б так,— Сьома показав на Колю й на Женю.

— Кожен так зробив би,— підтвердив Коля.

— Так точно! — відчеканив Женя.

— Бувайте здорові! Одужуйте й не хвилюйтеся — око у вас буде,— запевнив Сьома.— Скажіть там, якщо треба, то Сьома Півник віддасть вам своє... Я можу й з одним, а ви ж — женщина. Віро Григорівно, всі таксисти нашого парку вас будуть возити безкоштовно. Ви лиш скажіть, що ви Тищенко. Бувайте здорові. Степко, я, моя мама, дід і вся Чорноморка чекають вас. Адреси не треба: ви сідаєте в таксі, приїжджаєте на Чорноморку й питаєте: де живе Сьома Півник? І ви — уже в моїх апартаментах... Двері праворуч — стукати два рази...

Віра Григорівна провела таксистів, потім довго розмовляла з кимось по телефону, поглядаючи на Степку.

— Гаразд, професоре. За