Уран - Микола Якович Зарудний

— Кутень справлявся з роботою.

— Масштабу у нього не було. Дрібненький чоловік, свиней маслянкою відгодовував,— оповістив Бунчук.

— Ви дружили з ним, вам видніше.

— Хто, я? Олександре Івановичу, не вірте. Хіба може бути у мене спільна платформа з Кутнем? Синові дали п'ять років, маслянку крав, а я щоб дружив? У цьому питанні я — залізний. Так що прошу підтримати.

У дверях Бунчук стикнувся з Кутнем, ледве кивнув йому головою, підняв руку і сказав:

— Всі завдання я виконаю, товаришу перший секретар райкому партії!

Кутень, маленький, згорблений, стояв посеред кабінету. Від нервового тику в нього весь час кліпало одне око, і тому здавалось, що Кутень змовницьки підморгує своєму співрозмовникові.

— Прошу сідати,— вдруге запросив Кутня Мостовий.

— Ні-ні, я постою.

Довелося Мостовому припровадити Кутня до крісла.

— Слухаю вас, Василю Васильовичу.

— Хочу просити, аби ви подзвонили у Київ до Верховного Суду, Олександре Івановичу... Хай зменшать, п'ять років це багато... Він був п'яний і... так сталося,— підморгнув Кутень.

— Я ж вам сказав учора, коли ви дзвонили, що я не маю ніякого права втручатися в судові справи. А по-друге, вважаю, що суд був дуже гуманний до вашого сина. Він — убивця, бо тільки зламане лезо врятувало життя Степки... Розумієте, лезо — і людина... Між іншим, Василю Васильовичу, ці п'ять років, до яких засудили Дмитра, лежать і на вашій совісті.

— Я його виховував у дусі,— підморгнув Кутень,— комуністичного ставлення до праці, а... він відбився од рук... Так що, не напишете?

— Ні. Я не можу, просто як людина, захищати вбивць і взагалі всяку погань, яка ще, на жаль, виповзає зі шпарин на сонце. Нам же не дають жити не лише вбивці, їх не так уже й багато, а наклепники, чинодрали, кар'єристи й анонімники. Ці вбивають душі людські, віру. Не буду я їх ніколи захищати.

— Якщо ви говорите про наклепників і анонімників,— підморгнув Кутень,— то майте на увазі, Олександре Івановичу, що на себе я це не беру... Я не писав.

— Звідки ви взяли, що я маю на увазі вас?

— Ви не сказали, а подумали,— змовницьки кліпнув Кутень.— А я не писав. Бунчук писав і на вас, і на Гайворона, а я ні. Можете запитати мою жінку Надежду. Він і на мене писав анонімки в трест, що я краденою державною маслянкою відгодовую кабани й продаю м'ясо. А я маслянку купую за власні гроші, і в мене є квитанції... Хай народний контроль перевірить... Що ж, я піду, Олександре Івановичу... Думав, допоможете, а воно...

— Хто там ще є? — запитав Мостовий секретарку, коли вийшов Кутень.

— Товариш Валинов.

— Просіть,— сказав Мостовий і подумав: «Що це за букет такий сьогодні?»

Валинов ще на порозі простягнув руку і так підійшов аж до столу:

— Радий вас бачити у розквіті, так би мовити, сил і енергії, дорогий Олександре Івановичу.— Не зустрівши з боку Мостового таких самих емоцій, Валинов одразу перейшов на офіційний тон, але щось у цьому тоні було солоденьке, запобігливе.— Наношу офіційні візити, Олександре Івановичу, пробачаюсь, але почав з райкому, бо, як писав поет: «Все мы ходим под Цекою...» Ось моє призначення,— подав надрукований на бланку наказ з великою синьою печаткою.— Посилає партія, так би мовити, на зміцнення м'ясо-молочної промисловості,— хрипко засміявся.— Призначили директором Косопільського маслозаводу...

— Якщо призначили — працюйте, товаришу Валинов,— повернув папірця Мостовий.— Бажаю успіху.

— Я скажу вам правду, Олександре Івановичу,— м'явся Валинов,— ви розумієте... я звик до масштабів і... приїхав сюди, так би мовити, не зі своєї волі...

— Конкретно, чого ви хочете, товаришу Валинов?

— Після всієї історії, що сталася між нами... не хочеться згадувати старе, я думаю, що вам не дуже буде приємно бачити мене в своєму районі, а тому я... просив би вас, щоб ви... якось так... сказали про це в обкомі чи в облвиконкомі... і... відмовилися від моїх послуг... Я підшукав собі іншу роботу, у мене певні зв'язки, прошу зрозуміти мене правильно, в Києві і в Москві, бо Косопілля... Я був би вам дуже вдячний, якби ви подзвонили товаришеві Шаблію,— Валинов навіть підсунув телефон ближче до Мостового.

— Я вас зрозумів,— посміхнувся Мостовий.— Вас як комуніста, інженера, посилає обком на роботу в Косопілля, а ви... ви не бажаєте виконувати це рішення й хочете це зробити моїми руками? Так? Ні, товаришу Валинов. Ми вас дуже охоче приймаємо, ви хороший організатор, знаєте виробництво, крім того, ми хочемо в цьому році розпочати реконструкцію маслозаводу, так що беріться до роботи... До вас особисто я претензій не маю, бюро обкому, як вам відомо, розібралося, а те, що ви писали на мене, то... ваша особиста справа. Вітайте своїх друзів у Києві й у Москві.

Валинов сухо попрощався, грюкнув дверима, а потім, опам'ятавшись, відхилив їх так, що тільки пролізла голова. Сказав: «Пробачте, Олександре Івановичу»,— і тихенько причинив. Через приймальню вийшов навшпиньках, і тільки на райкомівському подвір'ї крок його став чіткий, незалежний.

* * *

О восьмій годині вечора колона таксі під орудою Сьоми Півника прибула до будинку № 1 на Пушкінській вулиці, бо він узяв на себе все керівництво проводами Степки й Платона. По команді Сьоми усі таксисти, явно порушуючи порядок славного міста Приморського, тричі просигналили, даючи знати, що кортеж прибув. Степка в чорних окулярах вийшла на балкон.

— Ми вже йдемо, Сьомо!

— Ну, на колеса! — підняв чарку Лебідь.

— Щасливої вам дороги й життя! — пробасив професор Крамов.

— Спасибі вам за все, за все,— розчулено промовила Степка.— Я щаслива від того, що маю стільки друзів і... що живу на цьому білому світі.

— Попутного