Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

Найстарший з братів уже повернувся на місток до батька, і вони разом дивились, як Едді нахилився над Девідом і пильно зазирав йому в очі. Роджер тримав кріселко й стежив за снастю.

— Послухай мене, Деві, — сказав Едді хлопцеві, не зводячи погляду з його обличчя. — Руки, ноги — то все бісове абищо. Вони таки болять і вигляд мають кепський, але нічого з ними не сталося. Так воно й належить рукам і ногам справжнього рибалки— міцніші будуть. А от як у тебе справи з головою?

— Дуже добре, — відповів Девід.

— Тоді помагай тобі боже, і не попускай ти цьому клятому рибиську, бо воно вже от-от буде тут.

— Деві, — заговорив до хлопця Роджер, — а хочеш, я її в тебе візьму?

Девід крутнув головою.

— Тепер уже це не означатиме, що ти відступився, — провадив Роджер. — Просто так буде розумніше. Її можу взяти я чи твій батько.

— Хіба я роблю щось не так? — ображено спитав Девід.

— Ні. Ти робиш усе як треба.

— То чого ж би я мав відступитись од неї?

— Вона ж тобі дихнути не дає, Деві, — сказав Роджер. — Я не хочу, щоб вона висотала з тебе всі сили.

— Але ж гачок у її-таки клятій пащі. — Голос хлопця тремтів. — Не вона мені дихнути не дає. Я їй не даю дихнути, цій падлючій рибині.

— Кажи що хочеш, Деві, — мовив до нього Роджер.

— Клята падлюка. Кляте одоробло.

— Він мало не плаче, — сказав Ендрю, що й собі піднявся на місток і стояв там разом з батьком і Томом-молодшим. — І говорить таке, тільки щоб не заплакати.

— Придерж язика, вершнику, — звелів Том-молодший.

— Нехай би воно й доконало мене, це кляте одоробло, мені байдуже, — не вгавав Девід. — Ой, та що це я кажу. Я ж їй не ворог. Я люблю її.

— Ну, годі вже, — спинив його Едді»— Побережи дух.

Він позирнув на Роджера, але той тільки знизав плечима: мовляв, не знаю, що й робити.

— Якщо я ще раз побачу, що ти так хвилюєшся, то сам заберу її в тебе, — мовив Едді.

— Я завжди хвилююсь, — озвався Девід. — Просто не кажу про це, то ніхто й не знає. І тепер мені не гірше, ніж звичайно. Оце тільки наговорив зайвого.

— А тепер помовч і заспокойся, — сказав Едді. — Як не будеш хвилюватись, то й тягай собі її на здоров'я.

— Нікому її не віддам, — мовив Девід. — І даремно я її лаяв. Я ж нічого проти неї і в думці не маю. Як на мене, вона найкраще створіння у світі.

— Енді, подай мені оту пляшку зі спиртом, — попросив Едді. —«Розітру йому руки, плечі й ноги, — пояснив він Роджерові. — Не треба більше холодної води, а то ще судомити почне. — Тоді зазирнув до каюти й сказав: — Рівно п'ять з половиною годин, Роджере. — Він обернувся до Девіда. — Тепер тобі не так гаряче, правда, Деві?

Хлопець похитав головою.

— Найдужче я боявся полудневого сонця, коли воно пече просто в голову, — мовив Едді. — А тепер тобі, Деві, вже нічого не станеться. Отож заспокойся й піднімай нагору це кляте одоробло. Треба витягти його ще завидна.

Девід мовчки ковтнув.

— Тату, чи ти бачив колись, щоб рибина отак опиралася? — спитав Том-молодший.

— Бачив, — відповів Томас Хадсон.

— Багато разів?

— Важко сказати, Томмі. У Гольфстрімі трапляються справжні страховиська. Але є й такі велетні, яких витягти зовсім легко.

— А чому легко?

— Мабуть, тому, що вони старі, обважнілі. Деяким, певне, вже й самим конати час. Та здебільшого такі величезні рибини кидаються на гачку відчайдушно, на смерть.

Вони вже давно не бачили довкола жодного судна. Наближався вечір, а вони були далеко у відкритому морі, десь між своїм островом і маяком на Великому Айзеку.

— Ану, Деві, спробуй ще раз її зрушити, — сказав Роджер.

Хлопець вигнув спину і, щосили впершись ногами, потягнув вудлище на себе. Перед тим воно ніяк не подавалось, але тепер поволі пішло вгору.

— Зрушив-таки, — мовив Роджер. — Тепер вибери жилку і спробуй ще раз.

Хлопець потягнув і знову вивільнив трохи жилки.

— Піднімається, — сказав йому Роджер. — Не давай їй перепочинку, підтягуй.

Девід запрацював, як машина, чи, точніше, як дуже стомлений хлопець, що виконував роботу машини.

— Ну, тепер саме час її брати, — сказав Роджер. — Вона по-справжньому пішла догори. Ану, Томе, подай ледь-ледь уперед. Треба підтягти її до лівого борту, якщо зможемо.

— Даю ледь-ледь уперед, — озвався Томас Хадсон.

— Кермуй на власний розсуд, — провадив Роджер. — Нам треба обережно підвести рибину туди, де Едді зможе взяти її на гак, а тоді накинути на неї зашморг. Я беру на себе поводок. Томмі, йди сюди, триматимеш кріселко й стежитимеш, щоб жилка не заплуталась на вудлищі, коли я підтягатиму рибину за поводок. Жилка має бути весь час вільна — на той випадок, якщо мені доведеться попустити рибину. Енді, ти допомагатимеш Едді чим буде потрібно, а коли він скаже, подаси йому зашморг і кийок.

Рибина без упину йшла до поверхні, і Девід раз по раз ритмічно, наче помпу, піднімав і спускав вудлище.

— Томе, іди-но до нижнього штурвала! — гукав Роджер нагору.

— Вже й сам іду, — озвався Томас Хадсон.

— Тоді вибачай, — сказав Роджер. — А ти, Деві, добре затям собі: якщо вона шарпнеться і я буду змушений кинути поводок, тримай вудлище догори, і щоб жилка була вільна. Як тільки я візьму поводок, попускай котушку.

— І пильнуй, щоб жилка лягала рівно, — додав Едді. — Не дай боже, щоб її тепер заїло.

Томас Хадсон збіг з містка на палубу і став до нижнього штурвала. Звідси було не так зручно спостерігати, як з містка, зате в разі потреби він міг швидше прийти на допомогу, та й перемовлятися стало легше. Трохи дивно бачити все, що діється на палубі, просто перед собою, на одному рівні, після того, як стільки годин спостерігав це згори, подумав він. Неначе ти спустився з верхнього ярусу на сцену чи на ринг або ж опинився біля самої огорожі треку. Люди здаються більшими, ближчими, і всі вони вищі на зріст, не такі вкорочені, як згори.

Йому було добре видно Девідові закривавлені долоні й лискучі, мов темний лак, цівочки на ступнях; бачив він і рубці від лямок на спині хлопця, і майже розпачливий вираз його обличчя, коли Девід обернувся, укотре вже підтяглій снасть угору. Томас Хадсон зазирнув у каюту: мідний годинник показував за десять хвилин шосту. Тепер, з такої близької