У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Ми й самі добре бачили, що нічого їй не лишалося. Може, й пила через те. Правда, з чарки воно все й починалося, але то ж таки молодість. Гарна вона тоді була, дуже гарна!..

Тепер Марини немає. Поховали ми її тут же, на нашому цвинтарі. Бо така в мене думка була: якщо колись розкажу Сергієві, хто його рідна мати, то хоч могилу шукати не доведеться.

Так у моїй душі все переплуталось, що й сама собі не можу дати звіту, чому замовчую правду. Знаю лише одне: якщо й казати цю правду Сергієві, то тільки не зараз!..

І ось я знову в кабінеті слідчого. Він уважно слухає мої міркування про порушення правил безпеки. На його обличчі звична незворушність. Нарешті він зупиняє мене:

— Знаю, що таке піддон. Кажете, небезпечно?.. В наш вік усе небезпечно. Скрізь можна загинути, навіть на власній кухні. Необачність із газом — і… Піддон тим і зручний, що без стінок. Подекуди ще й досі цеглу в контейнерах подають, бояться піддонів. Це дуже гальмує роботу мулярів. Доки викладуть із контейнера… Ні, ні! Справа тут не в піддоні… Скажіть, будь ласка, що вам відомо про стропи? Ваш син стверджує, що стропа обірвалась.

Мене так вразила примітивність піддонів, що я навіть забула про нашіптування Надійки: петля обірвалась, а не піддон вислизнув.

Виходить, якщо обірвалась петля, то винен Сергій, бо це ж він за агрегат відповідає. Якщо вислизнув піддон, винен той, хто стропи під вантаж підводив. А їх підводив Яків…

Та чому ж Сергій вирішив свідчити проти себе?.. Значить, Надійка правду каже: Сергій сам так просить! Комусь він устиг передати це перед арештом…

Мабуть, слідчий порушив якісь там правила, виказавши мені волю Сергія. А може, це був лише потайний хід — я цього не знаю. Але слова слідчого збігаються з тим, що я чула на будівельному майданчику, Сергій так просить! Ні, я мушу його боронити. Боронити навіть від самого себе.

Я розповіла слідчому про розмову з дівчатами. Це для нього не було новиною. Механічно граючись олівцем, слідчий мовив:

— Та-ак… Знаєте, Софіє Кирилівно… — При цих словах він зазирнув до папірця, що лежав на столі. — Знаєте, для мене тут чимало незрозумілого. Якісь дуже складні психологічні мотиви. Ви хотіли побачити сина. Не передумали?..

Я так поринула у власні думки, що голос слідчого долинав до мене ніби із сусідньої кімнати. Не відразу збагнула, що він казав. Лише згодом запало до моєї свідомості: це ж був дозвіл на побачення! Почала дякувати, але слідчий увірвав:

— Ні, ви хибно мене зрозуміли. Це не зовсім те, що ви просите. Сина ви побачите, але в моїй присутності. Словом, це називається очною ставкою. Вам належить підготувати власні нерви. В даному разі… Повірте, я не менше від вас зацікавлений…

Він не закінчив фрази, мабуть, вона здалася йому недоречною. А я все ще перебувала в такому стані, коли слова пробиваються до мозку мовби через якусь перепону. Отак, як це буває під час прощання на вокзалі: тобі щось кричать із вагона, губи ворушаться за товстим склом, але ти нічого не чуєш. І тільки потім здогадуєшся, що тобі хотіли сказати.

Чомусь мій погляд зупинився на стелі, що змокла під час недавніх дощів. І так виразно проступало там перекошене від тяжких страждань обличчя жінки, так виразно, що мені стало моторошно. На якусь мить здалося: то було обличчя Марини. То вона мені щось кричала. Може, теж вимагала очної ставки?..

На якусь мить мені здалося, що слідчий мені співчував, — попри всі закони, які нас розмежовували. І, може, йому в цю хвилину уявилась на моєму місці його мати або сестра. Або, скажімо, він вважав, що Сергій не винен. Таке в мене склалося враження від його погляду, коли я трохи отямилась і вже здатна була чути його слова. Я боялася глянути на стелю, дивилася собі під ноги, але обличчя Марини все ще стояло перед очима. Воно ніби ховалося за якоюсь вогнистою сіткою, що рябіла в моїх очах. Мені було боляче від тієї сітки, наче вона своїм мерехтінням обпікала мій мозок.

Слідчий викликав секретарку й наказав виписати мені повістку на наступну суботу. Отже, через чотири дні я побачу Сергія!

Роботою мене не обтяжували — розуміли, яке в мене лихо. Головний лікар частіше, ніж звичайно, навідувався до моїх палат. Мабуть, боявся, що в мене не вистачить сил, — у хворих були свої і вимоги, й примхи. Санаторій у нас клінічний, тут не просто відпочивають, а лікуються. Я старалася не виказувати своїх мук, та, напевне, мені це не завжди вдавалося. Головний лікар знову заговорив зі мною про переселення — незабаром має звільнитися однокімнатна квартира, я могла б її одержати. Мабуть, йому здалося, що цим він виявляє турботу про мене. Та я це зрозуміла як натяк на те, що останнім часом погано виконую свої обов’язки. Мені рідко випадало добре виспатись.

Якось уранці мене зупинив вахтер на прохідній:

— Микола Олександрович просив, щоб ви до нього зайшли. Він зараз у себе.

Я зайшла до адміністративного корпусу й піднялася на другий поверх. У головного лікаря сидів його заступник по господарській частині, якого я недолюблювала. Коли нарешті Микола Олександрович звільнився, він сам вийшов із кабінету і, пропускаючи мене вперед, сказав:

— Не інакше, як телепатія. Я вже хотів за вами послати. Вами, Софіє Кирилівно, цікавляться високі інстанції.

Головлікар говорив це з відтінком гумору, але було помітно, що йшлося про щось важливе. Я мимоволі підхопила його тон.