Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Ґратароло подав мені аркуш паперу і ручку. «Пишіть», — наказав він мені. Але що в біса я маю писати? Та у мене виникло таке відчуття, ніби я в житті лише те й робив, що писав. Ручка була м’якою і легко бігала по паперові. «Пишіть те, що спаде на гадку», — мовив Ґратароло.
Гадки, думки? Кохання, що полонить мої думки, розсудливість даруючи мені; розсудливість — кращий друг, вогонь — добрий друг, але поганий хазяїн; кохання в серці, вогню і кашлю від людей не сховаєш, серцю не накажеш; дай серцю волю — заведе в неволю; без волі — горе, без любові — двоє; навчить горе калачі з маком їсти; дай Боже нашому теляткові вовка з’їсти; ні Богу свічка, ні чорту кочерга; чортова дюжина.
— Напиши щось про своє життя, — мовила Паола. — Що ти робив, коли тобі було двадцять?
Я написав: «Я був двадцятирічним. Нікому не дозволю називати цей вік найкращою порою життя»[44]. Лікар спитав, що найперше мені спало на гадку, коли я прокинувся. Я написав: «Одного ранку, прокинувшись після неспокійного сну, Ґрегор Замза побачив, що обернувся на страхітливу комаху»[45].
— Може, вже вистачить, лікарю? — мовила Паола. — Не дозволяйте йому заходити надто далеко з цими асоціативними рядами, інакше він збожеволіє.
— Отакої, а чому це ви зараз вважаєте мене здоровим?
Несподівано Ґратароло випалив:
— А тепер прошу-но, не розмірковуючи, підпишіться так, ніби ви підписуєте чек.
Не розмірковуючи, я вивів на папері «ҐББодоні», дописавши наприкінці закарлючку і поставивши масну крапку над «і».
— Бачите, ваша голова не усвідомлює, але рука все знає. Це легко можна було передбачити. Що ж, дістаньмо ще один доказ. Ви казали про Наполеона. А яким він був?
— Не можу відновити у пам’яті його образ. Досить словесного опису.
Ґратароло, звернувшись до Паоли, спитав, чи я вмів малювати. Як видається, геніального художнього таланту мені бракувало, але надряпати щось на папері я був спроможний. Лікар попрохав, щоб я намалював для нього Наполеона. Тож я надряпав щось таке:
— Непогано, ви намалювали його ментальний портрет: чоловік у трикутному капелюсі, одна його рука схована під мундиром, а інша — за спиною. Тепер я покажу вам кілька зображень. Картин.
Я добре упорався: це «Мона Ліза», це «Олімпія» Мане, а це Пікассо чи дуже якісна його підробка.
— Бачите, ви можете впізнавати. Наразі давайте спробуємо із сучасними постатями.
Ще одна добірка світлин, і тут, якщо не зважати на кілька картинок, які мені нічого не нагадували, я впорався досить непогано. Я впізнав Ґрету Гарбо, Ейнштейна, Тото, Кеннеді, Моравіа, ще й розповів, хто вони такі. Ґратароло спитав, що між ними спільного. Що всі вони — відомі люди? Ні, цього не достатньо, що ще? Я вагався.
— Справа в тому, що всі вони вже померли, — відповів Іратароло.
— Невже, навіть Кеннеді з Моравіа?
— Так, Моравіа помер наприкінці минулого року, а Кеннеді вбили 1963-го в Далласі.
— Ой, бідолашні, мені дуже прикро.
— Те, що ви забули про смерть Моравіа, не дивина, вона сталася недавно, і відомості про цю подію ще не встигли закарбуватися у вашій семантичній пам’яті. Але я ніяк не втямлю, чому ви не пам’ятаєте, що Кеннеді теж помер. Це ж давня історія, навіть в енциклопедіях про це пишуть.
— Його дуже вразило вбивство Кеннеді, — мовила Паола. — Можливо, історія з Кеннеді просоталася у його особисті спогади.
Ґратароло витягнув інші світлини. На одній фотокартці було двоє: один з них був, безперечно, я — причесаний і вдягнений по-божеському, а на обличчі сяяла посмішка, перед якою неможливо було встояти, як і казала Паола. А інший був дуже привабливим добродієм, але я не знав, хто він.
— Це Джанні Лаівеллі, твій найліпший друг, — мовила Паола. — Твій шкільний товариш ще з молодших класів.
— А це хто такі? — спитав я Ґратароло, виймаючи наступний знімок. Світлині було вже багато років. Жінка мала зачіску тридцятих років і крихітно-малесенький носик ґудзичком, була вдягнена у сукню із сором’язливо-маленьким декольте. У чоловіка на голові був бездоганний проділ і, може, трохи забагато брильянтину, прикметний ніс і щиросердна усмішка. Та я їх не впізнав (може, вони були акторами? — та ні, замало ґламуру і театральності, ймовірно, вони були молодятами), але відчув, що мене неначе щось стисло під ложечкою і — не знаю, як це назвати, — легеньку нудоту.
Паола це зауважила і мовила:
— Ямбо, це твої тато і мама у день їхнього весілля.
— Вони досі живі?
— Ні, вони вже давно померли. Розбилися на машині.
— Ви збентежились, дивлячись на це фото, — почув я голос Ґратароло. — Певні образи пробуджують щось у вашій душі. Ми на правильному шляху.
— Та який там, трясця, шлях, якщо я навіть не здатен вивудити з тої бісової непроглядно-темної діри образи тата і мами! — загорлав я. — Тепер я знаю, що ці двоє людей — мої батьки, але цим спогадом наділили мене ви. Відтепер у моїй пам’яті закарбується ось ця світлина, а не вони.
— Хтозна, як часто за останні тридцять років ви згадували їх, лише завдяки тому, що споглядали це фото. Ви не думайте, що ваша пам’ять — це комірчина, в якій складені ваші спогади, і ви будь-якої миті можете вивудити звідти будь-який спомин таким, яким він закарбувався у вашій пам’яті перше, — пояснив Ґратароло. — Не хочу забивати вам голову термінами, але Спогад — це відновлення ланцюгів нейронного збудження. Припустімо, у якомусь уже знайомому вам місці з вами сталася неприємність. Тож, коли пізніше ви знову згадуватимете його, у вашому мозку відновлюватиметься первісна послідовність збудження нейронів, але відтепер додаватиметься новий компонент — нове, неприємне відчуття. Врешті, пам’ятати — означає відновлювати у пам’яті спогад, але вже разом з тими фактами, про які ми дізналися з плином часу. Це цілком нормально, так влаштована наша пам’ять. Я розповідаю вам усі ці речі
