Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
Проте за якийсь час їхня цікавість пригасла, запрошення порідшали, а тоді й зовсім припинилися. Вони помітили, що мої історії якісь невиразні, що я не можу розказати їм нічого путнього, хоч як старався намалювати правдоподібну історію мого вивезення. Я не надто від цього потерпав, бо почав боятися, що мене викриють. Мені б довелося дорого заплатити за наругу над їхнєю надією. Я вже був раз опинився насамоті, але тоді поверненню перешкоджав лише мій страх перед батьком і повторною депортацією. Однак тепер мене б остаточно вигнали з громади, тут я був певен.
Часто я працював пліч-о-пліч з батьком, матір же відправили до млина. Ця робота вгинала її ще більше і додавала скорботи обличчю. Вся зболена, вона поверталася увечері додому і могла ступити лише кілька кроків, а тоді знеможено опускалася на одну з лавок, що стояли перед кожним двором. Вона вдавала, ніби хоче побалакати зі знайомими про врожай, про шкоду від недавньої бурі, про те, як отелилася корова чи про те, що діється у світі. Потім вона вставала і йшла, випроставшись, аж поки люди могли її бачити. І щойно коли замикала за собою ворота, знову заламувалася, так ніби її покидали всі сили.
Вона забувала про поставу, забувалася сама, ховаючи голову в долонях. Ніколи й нізащо не показала б вона на людях свого стану, тут вона до самого кінця залишалася Обертин. Даремно домагався батько в нового голови якоїсь легшої роботи для неї. Помучити справжню Обертин, а не такого приблуду, як батько, було набагато приємніше, хоч останній заслуговував на це значно більше.
Батько не просто змиршавів — кощавий чоловік із завеликими руками — він також утратив свій колись несхибний інстинкт. Інстинкт, яким він підкоряв собі людей. Голову він вважав своїм другом тільки тому, що той щотижня по кілька годин проводив із ним у своєму кабінеті. Щойно батько заходив, на столі з'являлася пляшка. Її не закривали вже до кінця.
За третьою чаркою голова вдоволено прицмокував, дивився на батька і казав: «Ну що, Якобе, як там мої шваби? Краще б вони виїхали, поки їх в табори не відправили. Так було б добре і для них, і для партії, бо інакше на них самі видатки». При цьому голос його робився довірливим, розповідав удома батько, він подавався злегка вперед і прихилявся, так ніби обидва ділили якусь таємницю. Так ніби вони були добрі приятелі, що дозволили собі пропустити чарочку-другу. А його пальці-ковбаски вибивали при цьому по столі ритм, відомий тільки йому одному.
Батько повертався незмінно п'яний і задоволений, мати роздягала його, я мив йому ноги, і ми вкладали його до ліжка. А він белькотів щось про те, що близька вже та мить, коли він стане комуністом і наші поневіряння закінчаться. З кожною чаркою ця мить наближалася. Через батькову горлянку назустріч нам лилося краще майбутнє. Голова вже подбає — за тиждень, за місяць, найдалі за рік. На нашому прикладі всі побачать, що шваби — теж просто люди.
«Якобе, — підсумовував голова завжди свою промову, — в партії ти далеко підеш, у тебе для цього всі завдатки». Він підморгував батькові, доливав, підносив батькову руку з чаркою йому до уст і відпускав тільки тоді, коли вона порожніла до дна. З батькових переказів я зрозумів, що голова перш за все хотів вивідати, чи у швабів, бува, не залишилося ще десь золота, закопаного на полях чи в подвір'ї. На ньому батько уперше в житті обламав собі зуби. Знайшовся таки проноза ще більший, ніж він сам.
Дивлячись, як він безпробудно спить, на його шкіру, вкриту старечими плямами, я вже не бачив чоловіка, який колись панував над нами. Та навіть тепер, втративши майже все, задля чого колись прийшов здалеку, він усе одно шукав виходу, який, втім, знову губив із виду поміж келішками шнапсу й улесливими словесами голови. Він досі вірив у майбутнє, яке визначатиме сам. В ньому ще залишалися рештки тої сили, яка так захоплювала мене колись. Та чоловіка, якому я все дитинство силкувався довести, що не пахну своїм народженням, уже не було. А цей, теперішній, викликав у мене мало не співчуття.
Оскільки ми з батьком часто працювали разом, то й озивалися вдвох, коли нас кликали на ім'я. Я домігся у бригадира, щоб нас поставили в одну бригаду, так я міг перебрати частину його роботи. Ми ремонтували будівлі, копали рови, розвантажували бруківку для мощення нової вулиці.
Я питав його: «Хочеш пити?» — і давав пити. Питав: «Ти змучився?» — і посилав у затінок перепочити. Мар'ян, колишній наш польовий сторож, закривав на це очі, бо дістав колись від батька шмат землі. Він досі кланявся, зустрічаючись з ним уранці. Його тіло пам'ятало краще, ніж розум.
Ми з батьком ніколи багато не розмовляли, не було нічого такого, що б давно вже не було сказано чи змовчано. Щоранку о п'ятій ми виганяли кооперативних корів, свиней і коней, тоді мовчки вичищали стайні. О сьомій вантажили центнерові міхи й інструменти на тракторний причіп і до приходу тракториста теж не говорили ні слова. І тільки коли проїздили повз наш двір — ми й досі так його називали — і до нас підсідала мати, ми заговорювали і віталися з нею.
Вона вручала нам їжу на обід і трохи далі висідала з трактора, долаючи останній відрізок до млина пішки. Її ноги набрякли і виглядали, як колони, змушені нести її тягар, не тільки тілесний. Батько дивися їй услід, і я нерідко питав себе, що він при цьому думає. Чи думав він хоч іноді про початок, чи вже лиш про кінець.
На краю села підсідали інші вимучені селяни, і ми їхали на те чи інше
