Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Він пильно на мене подивився.

— Тепер ти заговорив, як я колись. Ти не схожий на мене з виду, але ти такий самий, як я.

— Я не такий, як ти, хоч і хочу того самого, — відповів я.

— Це ми ще побачимо. Але краще б ти залишився тут, з нами. Ти ж тільки повернувся з Сибіру, хіба тобі не досить?

Ми сіли один навпроти одного за верстак і почали розбирати старе радіо, яке хтось недавно приніс на направу.

Якась могутня сила, незважаючи ні на що, манила мене в Лотаринґію. Та сама, що погнала мене з Кістяної Гори назад на рівнину, а звідти в Грозенау. Бажання мати власну землю, власний двір, — те, що для таких, як я, стало тепер неможливим в Банаті та й в усій Румунії. Тут я назавжди залишуся свинопасом, вигрібачем гною і одружуся зі свинопаскою, вигрібачкою гною. Бо я не був високої думки про батькові ідеї порятунку шкури в нові часи, а сільському голові взагалі не довіряв. Той, не вагаючись, запхав би нас у вагон для худоби.

Але я ніколи би не признався, що була ще одна, така ж зваблива причина, яка не давала мені спокою. Зеппль посіяв її в мені — і його насіння впало на благодатний ґрунт.

Одного вечора ми сиділи на наших постійних місцях за столом. У повітрі витав солодкавий запах присмаженої цибулі. Мати масувала собі стопи, батько голився перед маленьким, тріснутим дзеркальцем. «Я вирішив: їду з усіма», — сказав я. Мати лиш на мить перервала свої рівномірні рухи. Батько й далі незворушно водив лезом по щоці. Коли він заговорив, його голос був спокійний, без краплі схвильованості:

— Тепер, коли ти нарешті став моїм сином.

— Раніше тобі до цього було байдуже.

— Якби я міг, я б це виправив.

Він зітхнув так, як я ще ніколи від нього не чув. Я не знав, що й подумати, такої сумирності я не сподівався.

— Та скажи й ти щось, мамо! Ти ніколи нічого не кажеш! — завимагав я.

— Батько правду говорить. Залишайся з нами, Якобе. Не може ж завжди бути так зле, як тепер. Комуністи побачать, що ми не вороги.

— Нічого вони не побачать. Скорше вб'ють нас, ніж щось побачать! — крикнув я і гримнув кулаком по столу.

Наступного вечора, коли ми щойно вернулися з роботи, хтось так сильно загрюкав у ворота, що ми всі вибігли надвір. Сарело відкрив, але чоловік протиснувся повз нього і кинувся прямо до батька. «Сталося нещастя, товаришу Обертин, ходіть швидше!» Батько кинув усе і побіг за чоловіком, я позаду рушив за ними.

Коли я підійшов до млина, там уже зібралася купка людей, і мені довелося розштовхувати їх, аби прокласти собі шлях. Декотрі, зазирнувши досередини, тут же відверталися і хрестилися. Ті, що працювали на млині, з голови до ніг були вкриті дрібним борошняним пилом. Їхнє життя було біле, як материна смерть. В борошні на її обличчі відбилась мить найглибшого болю. Нижню частину тіла перемололо, коли спідниця потрапила між гребінчасті колеса. Люди кинулись відрізати спідницю і визволяти матір, але смерть була прудкішою.

Батько впав на коліна, змочив носовичка і обтирав материне лице. Він поглянув на мене, ніби заклинаючи щось вдіяти, в його очах було щось таке, чого я ніколи не бачив. Розгубленість, яка вже його ніколи не покидала. Я теж клякнув, але не плакав, сльози я виплакав за Катіцею і дідом.

Ми підняли матір і понесли її додому через усе село. Звідусіль, з-за вікон і парканів, дивилися нам услід. Сарело відкрив ворота, ми поклали маму на ліжко, тоді прийшов парох Шульц. Через кілька днів, по дорозі на цвинтар, дзвонили лише малий і середній дзвони. Похоронна процесія проминула дзвіницю, і всі поглянули вгору, ніби звук великого дзвона гучав всім у вухах. Коли ми повернулися додому, батько роззувся і виставив взуття за двері. Попустив краватку, сів до столу і витріщився на свої руки. В задумі він крутив обручку на пальці.

— Тепер ти вже мусиш залишитися. Тепер нас тільки двоє, — мовив він.

— Я не залишуся, — відповів я.

— Тоді хоч приготуй щось на обід.

— Я не вмію готувати.

— Я теж не вмію.

Тієї ночі я перебрався з мого твердого ложа на підлозі до батька на ліжко. Я лежав поряд з його сонним тілом і вслухався в рівномірне дихання.

Ми щодня ходили на могилу до матері й діда. Якось, незадовго до усталеної дати від'їзду, батько промурмотів: «Поставлю тут лавку і посаджу дерево, аби була тінь. Гарно буде, усіх