Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Що ти там несеш? — спитав я.

— Бабусю.

Йоганна була розвинена й міцна як на свій вік, а її губи — пружні й солодкі — в цьому в мене не було сумніву — наче персики з нашого саду. Її хода була певна, а від погойдувань її стегон паморочилося в голові.

— Батько на цвинтарі? — спитав я.

— Всі там: мати, батько, дідо.

Коли вона вже хотіла рушити далі, я зупинив її питанням:

— Хочеш, щоб я поїхав?

Так ніби відповідаючи на моє питання, вона підвела очі і подивилася просто на мене. Від маленької дівчинки не лишилося ані сліду. Вона осяяла мене усмішкою, на щоках раптом з'явились ямочки. А тоді проказала:

— Звісно, я цього хочу, Якобе Обертин.

Того самого дня із дзвіниці з величезними зусиллями зняли великий дзвін і приготували його в дорогу. Невдовзі, сповіщаючи настання ночі, задзвонили два менші дзвони, але їхній звук був кволий і невиразний. Мов стлумлений крик без звуку. Як удар лише в півлітаври. Як безутішне передчуття, що всьому кінець. Нашій церкві відібрали голос.

Наступного ранку нарешті повернувся коноторговець. Ми всі зібралися навколо нього перед церквою, на тому ж місці, де колись зупинилися російські вантажівки, де парох Шульц запускав з дерев голос Навовча, і де батько виголосив свою промову. Коноторговець сказав:

— Довший час не заповідалося, що нам справді дадуть виїхати. Я вже боявся, що вони мене заарештують. Та нам пощастило: врешті-решт вони прийняли те, що я їм приніс. Нам дадуть три потяги. В день від'їзду офіцер привезе нам паспорти. Наш голова ще має послати їм список з усіма іменами. А також заяву. Все має виглядати так, ніби голова бажає нашого виселення, аби тут могли поселитися румуни. Тобто доведеться йому ще трохи підплатити, але це вже ми залагодимо.

— І коли ж ми зможемо вирушити? — спитав хтось.

— В середині травня. Тобто через два тижні. Маєте ще досить часу, аби попрощатися.

Якщо хтось сподівався бурхливої радості, то був розчарований. Люди мовчки розійшлися по домах.

Між батьком і мною панував спокій, який був чимось більшим, ніж просто передихом чи вичікуванням. Ми зосереджено працювали, знали кожен рух один одного. Коли ґрунт розмерзся, почалися весняні роботи, ми посіяли кукурудзу, угноїли пар під озимину. Батькові подобалися моя сила і вправність. Іноді я відчував, як він вдоволено за мною спостерігає.

Коли він не міг підняти якийсь тягар, я робив це за нього. Коли підвода загрузала в багні, я виштовхував її. Він же, своєю чергою, вечорами, коли мати готувала їсти або наводила сякий-такий лад у нашому житлі, показував мені, як розбирати і знову збирати годинники й фотоапарати. Коли робота закінчувалися, він посилав мене до сусідів за поповненням. Всі сусіди вже хоч по разу віддали нам на ремонт той чи інший прилад. Я повертався з повними руками, і він дуже тішився, негайно брався до роботи, примовляючи: «Може, колись ми й справді зможемо цим заробляти на хліб. Не вічно ж в кізяках сидіти».

Здавалося, його анітрохи не гнітить, що скоро половина села виїде, і снував нові плани. Він бачив себе комуністом та годинникарем у Тімішоарі, бо і йому було зрозуміло, що зі спорожнілого села таки доведеться виїхати. Ще не закінчилося це життя, а він уже мріяв про нове.

Ми годинами сиділи, схилившись, над столом, доки слухались закоцюблі від холоду пальці і горів гас у лампі. Він мене наставляв, але моїм великим рукам було нелегко впоратись з усіма цими коліщатками й пружинками в механізмі, так що нерідко доводилося починати все спочатку. Він брав мою руку і скеровував. Та коли я щось робив правильно і доводив до кінця, він хапав мене за плече і стискав так міцно, що я мало не зойкав від болю. Цей біль у правому плечі, не від покарання, а як знак його визнання, супроводжував мене в ті місяці. Ще й сьогодні я іноді несвідомо торкаюся цього місця.

За ці тижні мовчання й праці батько став мені ближчим, ніж будь-коли. Його різкий запах, його зіпсуті зуби, його поріділе волосся. Якось, коли мати була ще в млині, він розгорнув пожовклу газетну сторінку і поклав її на ліжко.

— Що це? — спитав я.

— Тут дещо написано про твою матір. Через це я прийшов у Грозенау. Вона мені відразу сподобалася.

— Маєток тобі теж сподобався.

— А чом би й ні? Тобі він теж подобається, ти ж хотів би його повернути.

— У мене