Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
Батько вистромив голову через відкриті двері.
— Може, принесеш трохи дров. Все гаразд. Я вже домовився вранці з Сарело.
В повітці було темно, але руки самі напомацки знайшли те, що шукали, їм не треба було звикати. У стайні бракувало кінського запаху, присутності коней, яку відчуваєш, навіть лежачи в темряві з заплющеними очима. Бракувало золота, яке батько посіяв, так нічого й не пожавши. Я мало не впав у досі незасипану яму.
Батьки сиділи за столом на єдиних двох стільцях, які їм виділив Сарело, я сів на перевернутий ящик. Знову спитав про діда.
— Тато два роки тому помер, — прожебоніла мати і перехрестилася.
Імпровізована пічка закіптюжила колись білі стіни челядні, а вітер заганяв дим назад у приміщення. Ми весь час кашляли, але довго не говорили ні слова, всі жували, заглиблені у свої думки. Мати час від часу вставала, підходила з нашими тарілками до плити і підливала юшки. То була богемська порцеляна, від колишнього сервізу на двадцять персон залишилося три надщерблені тарілки.
— Я радо наварила б на таке свято більше, але в мене нічого немає, — бідкалася вона.
Потім знову запала мовчанка і тривала майже весь вечір, аж поки в лампі не вигорів гас, і тіні в кімнаті видовжилися. Щойно тоді батько заговорив:
— Ти прийшов помститися?
— Мене вже сьогодні про це питали.
— Ти поводишся не так, як можна було сподіватися. Я б за таке забив. Але ти не б'єш мене, не гніваєшся, навіть не проклинаєш.
— Тішся.
— Ти ненавидиш мене?
— Я й сам хотів би знати.
Його плечі тяжко опали.
— Все, що можу сказати — я роками шкодую, що не прийняв тоді іншого рішення.
Ми вклалися спати, я — на підлозі, вони — на поламаній розкладній канапі, огорнуті запахами їжі й сопухом наших немитих тіл. У мене промайнула миттєва думка, що так, мабуть, спали Фредерик Обертин і перші колоністи. Як і нам, їм доводилося терпіти сперте повітря, щохвилі дошкульнішу холоднечу і ніч, яка нас усіх покривала.
Наче уві сні я почув батьків голос:
— Скоро тобі доведеться вирішити, чи поїдеш з іншими в Лотаринґію, чи залишишся. Вчора повернувся коняревий син, він купив землю, навіть більше, ніж достатньо для всіх. Каже, що там раді новим переселенцям, бо у війну полягло багато людей. Вони продали йому землю так дешево, що на решту грошей він зміг купити ще купу корів і свиней.
— А ви?
— Ми з твоєю матір'ю залишимось тут. У мене є краща стратегія, ніж жити серед чужинців. Я написав заяву на членство в компартії. Коли стану комуністом, нам віддадуть будинок. І тоді подивимось, де опиниться циган.
— Це мій будинок. Завтра я витурю його звідти, — промимрив я.
— Не роби цього, бо сядеш в тюрму.
— А чи є якась надія, що ми повернемо весь двір?
***
Кілька тижнів я прекрасно жив з розповідей про Сибір. Коли я не був на цвинтарі у діда й Катіци, або в кооперативному корівнику, де тепер працював, то сидів у гостях в родин, які все ще чекали своїх поверненців. Щоразу вони плакали й обмацували мене, оглядали з невірою, так ніби стали свідками дива, сповнення довгих молитв.
Часто їхні благальні погляди, їхні тремкі від стримуваних сліз голоси розчулювали мене так, що я вже ладен був зізнатися в обмані. Раз чи два вже навіть збирався так зробити, але їхні невтомні розпитування гнали мої оповіді все далі й далі — вони не хотіли, щоб я переставав. Вони обманювалися так само радо, як я обманював. У мене зав'язалося сальце, вони нагодовували мене по зав'язку замість своїх синів і доньок, так ніби мені тепер належало з'їсти все, що призначалося для їхнього повернення. Коли я приходив уранці, вони пекли свіжий хліб, нарізали сир, ковбасу і відкривали слоїки з домашнім варенням.
Та якщо ж я об'являвся ввечері, у хаті вже пахтіло смаженим ягням із квашеною капустою, а з печі виймали пухкі книдлі у ніжній, золотистій підливці. Потім відкривали нову пляшку шнапсу. Наладований подарунками і посоловілий від надмірної трапези, я плентався, похитуючись, додому. Іноді господарі ще й наздоганяли мене, бо забули подарувати якийсь оберіг, що мав захищати мене й приносити щастя — святий
