Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

І ось, коли я пишу на ситий шлунок, – я пишу так, як ніби мені до кінця життя не доведеться більше писати натщесерце; – іншими словами, я пишу, ні про що на світі не піклуючись і нікого на світі не страшачись. – Я не рахую своїх шрамів, – і уява моє не забирається в темні підворіття та глухі закутки, запобігаючи ударам, які загрожують посипатися на мене. – Словом, перо моє рухається, як йому заманеться, і я пишу від повноти серця в такій же мірі, як і від повноти шлунка. —

Але коли, з дозволу ваших милостей, я вигадую натщесерце, це зовсім інша історія. – Тоді я виявляю товариству всіляку увагу й усіляку повагу – і (поки це триває) буваю озброєний не гірше за будь-кого з вас тією доброчесністю другого сорту, яку називають обачністю. – Таким чином, між постом і об’їданням я легковажно пишу нешкідливу, нетямущу, веселу шендіанську книгу, яка буде благотворна для ваших сердець. —

– І для ваших голів також – аби ви її зрозуміли.

Розділ XVІІІ

– Пора б нам подумати, – сказав батько, напівобернувшись у ліжку і присунувши свою подушку дещо ближче до подушки матері, щоб відкрити дебати, – пора б нам подумати, місіс Шенді, як би одягнути нашого хлопчика в штани. —

– Звичайно, пора, – сказала мати. – Ми ганебно це відкладаємо, моя мила, – сказав батько. —

– Я так само думаю, містере Шенді, – сказала мати.

– Не тому, – сказав батько, – щоб хлопчик був не досить хороший у своїх курточках і сорочках. —

– Він у них дуже хороший, – відповіла мати. —

– І майже гріх було б, – додав батько, – зняти їх із нього. —

– Так, це правда, – сказала мати. —

– Проте хлопчисько дуже вже скоро росте, – вів далі батько.

– Він, справді, дуже великий для своїх років, – сказала мати. —

– Ради не дам, – сказав батько (розтягуючи слова), – в кого це він, к бісу, вдався. —

– Я сама не можу зрозуміти, – сказала мати. —

– Гм! – сказав батько.

(Діалог на якийсь час урвався).

– Сам я дуже малий зростом, – вів далі батько піднесеним тоном.

– Ви дуже малі, містер Шенді, – сказала мати.

– Гм, – промимрив батько вдруге, відсмикуючи свою подушку дещо далі від подушки матері – і знову перевертаючись, чому розмова урвалася на три з половиною хвилини.

– Коли ми надінемо на нього штани, – вигукнув батько, підвищуючи голос, – він буде схожий у них на мавпу.

– Йому в них буде перший час дуже незручно, – відповіла мати.

– Буде щастя, якщо не станеться чого-небудь гіршого, – додав батько.

– Велике щастя, – відповіла мати.

– Я гадаю, – вів далі батько, – зробивши невелику паузу, перш ніж висловити свою думку, – він буде такий самий, як і всі діти. —

– Такий самий, – сказала мати. —

– Хоча мені було б це дуже прикро, – додав батько.

Тут розмова знов урвалася.

– Треба б зробити йому шкіряні, – сказав батько, знову перевертаючись на інший бік. —

– Вони проносяться довше, – сказала мати.

– А підкладки до них не потрібно, – сказав батько.

– Не потрібно, – сказала мати.

– Краще б їх зшити з бумазеї, – сказав батько.

– Нічого не може бути кращого, – мовила мати.

– За винятком каніфасових, – заперечив батько. —

– Так, це найкраще, – відповіла мати.

– Проте слід остерігатися, щоб його не застудити, – перервав батько.

– Боронь Боже, – сказала мати, – і розмова знов урвалася.

– Хай там як, – заговорив батько, вчетверте порушуючи мовчання, – я вирішив не робити йому кишень.

– Вони зовсім не потрібні, – сказала мати.

– Я говорю про каптан і камзол, – вигукнув батько.

– Я так само думаю, – відповіла мати.

– А втім, якщо в нього буде дзиґа або фуркало. – Бідолашні діти, для них це однаково що вінець і скіпетр – треба ж їм куди-небудь це ховати. —

– Замовляйте які вам подобаються, містере Шенді, – відповіла мати.

– Хіба, по-вашому, не моя правда? – додав батько, вимагаючи, таким чином, від матері точної відповіді.

– Цілком, – сказала мати. – якщо це вам подобається, містер Шенді. —

– Ну от, ви завжди так, – вигукнув батько, втративши терпіння. – Подобається мені. – Ви наполегливо не бажаєте, місіс Шенді, і я ніяк не можу вас навчити робити відмінність між тим, що подобається, і тим, що годиться. – Це відбувалося недільної ночі, – й про подальші події розділ цей нічого не говорить.

Розділ XІX

Обговоривши питання про штани з матір’ю, – батько звернувся за порадою до Альберта Рубенія,[292] але Альберт Рубеній обійшовся з ним на цій консультації ще вдесятеро гірше (якщо це можливо), ніж батько обійшовся з матір’ю. Справді, Рубеній написав ціле ін-кварто De re vestіarіa veterum[293] і, отже, його обов’язком було дати батькові деякі роз’яснення. – Вийшло зовсім зворотне: батько міг би з великим успіхом витягнути з чиєї-небудь довгої бороди сім основних доброчесностей, аніж вивудити з Рубенія хоча б одне слово з теми, що цікавила його.

По всіх інших статтях одягу стародавніх Рубеній був дуже щирий із батьком – і дав йому цілком задовільні відомості про

Тогу, або мантію,

Хламиду,

Ефоду,

Туніку, або хітон,

Синтезу,

Пенулу,

Лацерну з куколем,

Палудаменту,

Претексту,

Сагу, або солдатський плащ,

Трабею, яка, згідно зі Светонієм, була трьох видів. —

Але яке ж відношення має все це до штанів? – сказав батько.

Рубеній виклав йому на прилавок усі види взуття, які були в моді у римлян. – Там були

Відкриті черевики,

Закриті черевики,

Домашні туфлі,

Дерев’яні черевики,

Сокки,

Котурни,

І Військові черевики на цвяхах ізширокими головками, про які згадує Ювенал.

Там були

Калоші на дерев’яній підошві,

Дерев’яні сандалі,

Туфлі,

Сирові черевики,

Сандалі на ремінцях.

Там були

Повстяні черевики,

Полотняні черевики,

Черевики зі шнурками,

Плетені черевики,

Calceі іncіsі,[294]

Calceі rostratі.[295]

Рубеній показав батькові, як добре всі вони сиділи, – як вони закріплювалися на нозі – якими шнурками, ремінцями, ременями, стрічками, пряжками і застібками. —

– Але я хотів би дізнатися що-небудь відносно штанів, – сказав батько.

Альберт Рубеній повідомив батька, – що римляни виробляли для своїх суконь різні матерії – одноколірні, смугасті, візерунчасті, вовняні, заткані шовком і золотом. – Що полотно почало входити в загальне використання тільки в епоху занепаду імперії, коли його ввели в моду єгиптяни, які оселилися серед них;

– що особи знатні та багаті відзначалися тонкістю та білизною свого одягу; білий колір (разом із пурпуром,