Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Так, — провадив далi Залiзняк, — i архiєпископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унiєю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.

— О господи! — сплеснув руками старець Єлпiдифор.

— Спалять православнi храми й монастирi, — говорив далi Залiзняк, — порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.

— Смерть їм, гонителям Христа! — вигукнули разом Аркадiй i Найда. — Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєнi iскри. У своєму чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом.

Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.

— А наступного дня, — розповiдав вiн, — зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росiї.

— Загибель, смерть! — простогнав отець Єлпiдифор i безсило схилив голову на груди.

— Не смерть, а боротьба! — вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. — Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо…

— Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братiє! — промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. — Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки?

— Слова мої такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! — поволi карбував слова Залiзняк.

Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка.

— Навколо, кажу вам, затiвається щось лихе, — знову заговорив Залiзняк. — На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки є час, треба рятуватися… Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського.

По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.

— Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.

— Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що є нинi! — рiшуче заперечив Залiзняк. — Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра.

— Рятуйся! — скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.

— Рятуйся! — сказав отець Єлпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. — Заради братiї своєї рятуйся!

Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду «тiкати й рятуватися», обличчя його спалахнуло.

— Менi рятуватися?! — промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. — Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сiє? Нехай не заволодiє мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! — вигукнув вiн грiзно’i з силою стукнув патерицею об землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: «Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!»

Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.

— Так, правда твоя, отче! — гаряче пiдтримав його Аркадiй. — Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний… Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустрiч!

— Поляжемо всi, а вiдплатимо їм за всi їхнi звiрства! — пiдхопив Найда.

— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антонiй. — Вистачить на всю братiю…

— У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, — Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, — ми перевернемо всю Польщу.

— I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! — гаряче пiдхопили ченцi.

— Зупинiться! Що ви глаголите? — заволав Мельхiседек. — Чи ви гадаєте, що я пiднiму свою патерицю й оберну її на меч?

— Гадаємо! — палко вiдповiв Аркадiй. — Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього…

Мельхiседек iз жахом вiдступив.

— У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! — промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком.

— Не так, не так, братiє! — заговорив знову Мельхiседек. — Не мечем, не кров’ю, а правом… Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили iншi!

— Усi зiйдуться на одному! — перебили Мельхiседека вигуки присутнiх.

— Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росiї; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу…

— На допомогу Росiї ми й сподiваємось, весь народ надiється на неї! — вiдповiв Залiзняк. — Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю iмператрицi!

— Слово Росiї в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лишається надiятись тiльки на її зброю.

— На бога, братiє, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!..

— Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили