Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Після вибачень, що так довго мовчав, щедрих віватів «збавителю, уратувателю і доводці начільному від длужніка, мілосної дружини Марії, синечкув Томаша і Тадека, цуречки Ядзі, небожа Якубка», привітань і уклонів «жоні Софії, синові Романові, цуречкам Марині і Ярисі», висловлювань співчуття всім у смерті матері й бабусі Домни і в загибелі сина й брата Петра, як «звитєнжці»,— йшли короткі новини, що «всі жиють належне» і що він, Ян, «зараз при крулі найяснішому Михаєві є коронним гетьманом Жечі Посполитої і має чимало з того рожних запобіжних і прикрих обов'язків, як чілець і врядовець».
«Цей лист,— писалося далі,— від людина-длужника й приятеля, не гетьмана, і все, в ньому викладене, є виказом інтимним. Болі твого рідного краю й люду мені не чужі, як не однораз мовив тобі, мосьпане, тому повторююся і нагадую мою думку в скрусі і за твою, і за мою ойчизну листом, не маючи нагоди зустрітися.
Далека й довга путь починається з малого кроку, і чинить його кожний по-своєму. Жеч Посполита, втративши за століття вашу віру у її слівність і порядність, утямила, що, змагаючись за вашу підлеглість, вона обезсилила себе і вас, як щита свого від полудення всходного, і тепер чинить чимало кроків для зближення, не зустрічаючи того ж від вашого поспольного загалу. А досягнення в цьому між польською й вашою сторонами були б обнадіею на майбутнє і початком нових сув'язів і контактів.
Все, що досі діялося нами й вами, було тільки розором наших сполеченств, воно кріпить та багатить не нас, а аґарян та московитів. Царські спритноушкали, вміло користуючись нашими різнороз'єднаностями в релігії, створили на землі вашій криваве бойовище, яко на бидлобойні-ржезні отій, кроворозливній.
Із багатьох розмов зі слами царевими і їх супровідцями я дійшов висновку, що їх уміння ламати, рвати сув'язі родин, парафій, цехів, колотити громади, розкладати їх і деморалізувати, розпалювати супротивництво — прямо сатанинсько-диявольські. Шельмування, викрути, вигадки, плутні для них — рідна стихія, а переконання, що в спілці з ними — вважай, під ними — твоє щастя й спасіння, просто дивогідні!
Коли під ляхами ваші русини лишалися завжди, хай і „бидлом“, але русинами, то зараз, плавом пливучи в Татаро-Московію, яка ігнорує вже й федерально повну князівську автономію, ваш люд несе туди не лише душі, тіла, добра-статки, худобу, дріб всілякий, а й дух рідний, звичаї, обрядності, гісторію, яких ляхи не торкалися, а ігноруючи — все ж і не приписували собі. Той повінний біблійний „ісход“, особливо ваших духовних людей, приведе до знищення вас як народу з власним корінням, бо московити, найпаче чільні амбасадори, дотеперішнє своє назвисько, вважаючи на обвиклу його татарщину, шалено-похітно і вперто трактують, як русинське, не проминаючи підкреслювати та наголошувати, що вони — ледь не перші русини, то пак, виходячи з цього їхнього твердження, все ваше — є їхнє та в додаток ще й прикрите тепер православною одновірністю. Того не можна замовчувати.
На моє бачення, „великая Русія“, як пишуть боярські скриби в реляціях, велика лише в шулерстві, насиллі, держимордстві та загарбі чужого. Її амбасадори радяться з іншими лише тоді, коли мають з того для себе зиск. Гра нині з вами є трактування вас як захисної стіни від нас і аґарян. По ній вашого воскресіння не буде, а буде мученича смерть і зникнення. Ви станете в них робучою силою, волячим тяглом, джерелом датків під єдиним Богом і православною вірою! За Бога вам стане сатрап-цар, а за віру — його Божою милістю плутні і його ж іпостась! Отож, священне ваше змагання за життя на землі може бути успішним сьогодні тільки у федерації з нами та Литвою на засадах Гадяцьких угод!
Подивляє мене осібно і декого з прихильних до вашого лиха наших чільців разом із крулем те, що ви не бачите, як доброхітно опиняєтеся в стосунках із московитами в становищі плебеїв і рабів, будучи навіть чільцями і радцями. Щоб не мати вини на сумлінні перед тобою, питаю тебе: невже, оглядаючись назад і слушно осуджуючи нас, ви, чільці, не бачите різниці хоч би в тому, що ляхи дозволили вам піднятися до усвідомлення своєї окремішності і організувати визволення за неї, а московити уб'ють те в зародку-зав'язку!
Ти, доблію, у нашій гостинній розмові ремствував та нарікав, що ляхи-маґнати поїдом їли добробути і гаразди від праці ваших русинів. Це так і було, але сьогодні вже я бачу, що ляхи-маґнати не їли ні своїх сіром-трудівників, ні трударів-русинів, а московитські бояри-покручі, разом із своїми їдять, та з'їдять не лише добробути і гаразди, а й самих ваших трудівників разом з їхніми поспольними чільцями. Правторення до Сибіру Богданових родаків і сподвижників є погрозою і по відношенню до твоєї власної персони... Помисли над тим і будь пильним!..
Жеч Посполита по Глухівській узгоді відмовилася від усякої підданості України-Русі їй і Литві, ставши на обов'язкову рівну з ними спільність перед всіма помежно-сусідніми адверсорами. Більше того, Польща згодилася помислити в будучині і про долю решти русинів та їх земель в королівстві та в чужинах поза ним, то що може бути більш досяжним вами нині?! А ви, затравлені помстою і нацьковані „єдиновірцями“, цього не поціновуєте. Питається, чому? І хто відповість на те питання вашим наступникам? Адже всяке поспольство жиє на землі завдяки наступникам, мілосний пане! Грош ціна батькам, які того не носять свято в собі, як поконного обов'язку!
Осуджуючи тебе, звитяжцю доблій, за наївність і подиву гідну скрому, я не можу не співчувати твоєму людові, не зовсім чужому й мені, бо від його долі залежить доля інших, і в першу чергу польсько-литовського люду, як найближчих у завтрашніх адверсіях царя й бояр.
То є не
