Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Та знов наближалася весна, а з її приходом кримська орда потай від Дорошенка і султана напала на Ладижин і його околи і взяла такий ясир, якого ще досі не бувало: «земля гримотіла й гула під ногами пов'язаних ясирників і батов, а небо стогнало й вило від плачу й зойку!» Дорошенко, за згодою Сірка, зваживши на навколишні події, звернувся в стумі до поспольства і царя приєднати Правобіччя до Лівобіччя, але «без воєвод і гарнізонів в Україні». Цей Дорошенків виверт примусив царя одмінити ставлення до правобічного гетьмана: колишній «вор» став називатися приятелем. Але ця переміна в поведінці царя натякнула й Демкові Многогрішному, що ним торгують, отже, Демко теж не забарився запобігати перед царем і боярами.
Ладижинська біда, а ще вплив непримиренного до татарів Сірка відкрили врешті очі й Дорошенкові. Він збагнув, що а паном не можна мати жодних стосунків, поки він буде в спілці із Суховієм і Ханенком. На пропозицію Дорошенка видати Суховія хан запропонував гетьманові обміняти його на «шайтана» Сірка.
Щоб примусити хана дотримуватися домовних статей із султаном, ранньої весни козаки пішли на Крим великим походом. Вів їх Сірко і Дорошенків полковник Корецький. Похід завершився погромом Криму, вивільненням понад десяти тисяч ясирників, полоном такої ж кількості ординців та надсотнею батов добра, приправлених Сірком у Базавлук, а Борецьким — у Чигирин.
З приходом Сірка в Січ курені в Коші розділилися: прихильники Суховія та Ханенка в меншості пішли в Зозулин Яр, а Сіркові лишилося в Базавлуці. Відбулися «чорно-радні» вибори кошових, і в Зозулиному Яру був обраний Овсій Шашола, а в Базавлуці — по категоричній відмові Сірка — Лукаш Мартинович.
Ніжинський протоієрей Симеон писав у Москву патріархові Іоасафові-Йосипові: «А в опінії найбільшій нашого поспольства є один отаман — Сірко, бо не присягнув невірним агарянам, як і іним тронним особам, а тим жив, що вертає православний люд і в Україну, і в Дон, і в Московію та інші землі. Зараз він знову промишляє за Дорошенковим наказом у ханових улусах — Кафі і Бахчисараї, а Андрусівського перемир'я не визнає, як противного, віроломного і нехристського».
Заклопотаний війною з Венецією султан Мухаммед Четвертий, вислухавши Дорошенкового посланця в Порті Гаврила Лівонського, спорядив у Крим каральну місію, а в Чигирин — бучне сольство, яке привезло Дорошенкові дві багато інкрустовані гетьманські булави, дорогий бунчук, зелену хоругву з орлом, два ондатрові жупани, розшиті золотом, ондатровий халат, грамоту про вірність домові із князівством Русинським та вибачення за ординський ясир у Ладижині, «який стався тільки через його завантаженість у Порті».
Гетьман Дорошенко не так утішився дорогими дарунками, як отією завантаженістю (хай Аллах потроїть і подесятерить її!), і, обдарувавши у відповідь султана вісімдесятьма тисячами талярів, Капанджі-пашу — десятьма, а його супровід — п'ятьма, врешті відпровадив гостей додому із запевненими, що «військо козацьке, коли не буде в своїй оборонній війні, завжди при потребі стане в поміч султанові, бо подаровані йому військовий прапор, булави і бунчук по цій грамоті не є ознаками підлеглості України султанові, бо й він запевняв в цій грамоті, що ханські й яничарські війська в Україні будуть лише за моїм покликом, як гетьмана, і в моїй повній підлеглості та дислокуватимуться лише там, де я їм дозволю». Дорошенко в додаток запевнив султана, що «покарав ханство разом із Сірком за порушення домови»...
Якщо гетьман Дорошенко на тимчас вірив султанові, то Іван Сірко, який прибув знову зі своїм козацтвом у Чигирин, сумнівався вже через те, що султан був дуже прихильним до України і її гетьмана, а, на Сірків погляд, для правовірного мусульманина те було недопустиме. Отож, між Сірком і Дорошенком ішла суперечка, Яка кінчилася тим, що в березолі гетьман скликав у Корсуні велику старшинську раду, на яку запросив півтисячі делегатів: двадцять із Лівобіччя, одинадцять із Запорогів, решту — з Києва і Правобіччя.
На тій раді три доби вирувала така буря розбіжних старшинських пристрастей, що годі було до чогось конкретного дійти, хоч всі присутні були за об'єднання рідного краю. Україна ділилась на чотири брили, прихильці кожної відстоювали свої уподобання, звичайно уболіваючи за «рідне поспольство, козацтво і духовенство». Кінчилася рада тим, що гетьманові Дорошенкові дозволялося в подальшому «діяти на свій розсуд і розмисел щодо об'єднання рідних земель під одну руку», хоч його й обзивали «бусурманським гетьманом».
Іван Сірко, що був присутній на раді, у батальних полемах участі не брав. Він з подивом бачив непримиренність старшин у досягненні власної користі. На раді вже ніхто не трактував про окремішну державу без Ханства, Туреччини, Московії або Польщі, і те було для Сірка найболючіш уразливим, навіть неймовірним, бо на раді вияснялося, що в Україні разом із Слобожанщиною можна зібрати ще й тепер понад стотисячну військову армаду, яка була б спроможна вистояти у захисті від усіх сусідів.
Уманський полковник Ханенко писав Демкові Многогрішному в Батурин після ради: «Гетьман Дорошенко — за вічне гетьманство, а Йосип Тукальський — за митрополитство, як ті бани волохів і мунтян, усю Україну силяться агарянському султанові навічно передати». Про те ж саме розповів цареві і колишній воєвода Василь Дворецький, якого Дорошенко полонив у Києві і після року ув'язнення в Чигиринській фортеці відпустив у царство.
Зразу ж по раді до Дорошенка прибула кримська орда двома великими чамбулами під чільством Батирші-мурзи і Гаймали-аги «для братства і дружби проти ворога вашого». Незабаром під Чигирином орда розділилася на два табори: проханський і просултанський, бо до неї приєднався із трьомастами козаків Петро Суховій, якого по путі сюди в Зозулиному Яру було обрано гетьманом.
Хоч султан і пригрозив новому ханові Аадиль-Гіреєві, що коли той порушить домову Порти із Дорошенком, то буде скараний, як і його батько Мухаммед-Гірей, хан, тримаючи путь на Чигирин, вирішив зайти в Запороги і, за адатом, зруйнувати та спалити Січ. Проте
