Під Савур-могилою - Андрій Хімко

аж обурливого, зрозумівши, що в Разі зовсім не вишколене та погано озброєне військо, що поразка його загонів за Яїком від князів Милославського і Баратинського, як і побій Разиного побратима, отамана Михайла Харитонова, під Шацьком, не були останніми в донського отамана. Лаврова розповідь про царевича Олексія, якого Разя возить охранно у берлині разом із астраханським протопопом Василем і не показує на люди, здавалося дивною, а ось що Фрол Разя водить полки в баталії разом із Дзиковським, не дивувало його, а навіть радувало.

Розповівши, що Степан Разя, як і його старшини, зодягнений у дуже дорогі шати, часто пиячить і підступитися до нього тяжко, Лавро Гук переказав Сіркові і джурі привезену цидулу царського і патріаршого прокльону, яку Іоасаф розіслав панотцям у всі церкви Московії, на Слобожанщину, на Дон та навіть на Лівобічну Україну для виголошення мирянам із вівтарів анафеми. І Сірко зрозумів, що цар підключив до війни з противником усі найтяжчі гармати.

— А писалося в ній таке,— прочитав присутнім прибулець: «Єретик, злодій, убивця, христопродавець і душогуб-вор, Стенька Разін-син, забувши святу церкву і православну Христову віру, великому государю, князю і повелителю (йшов перелік титулів до „всея Русії і прочая, і прочая“) зрадив і мнозії пакості та пролиття крові й убивства в граді Астрахані й інших низових градах вчинив, поконавши тих православних, які до його лукавого злочинства не пристали, і катує далі зі своїми одночинцями не на живот, а на смерть інших, нехрист — хай буде проклятим навіки! Хай будуть прокляті такоже навіки і єретики: архімандрит Касян, Іван — Максимов син, Лука Некраса, Вовк Куриць, Іван — Оверків син, Митька — Коноглів син, зрадник і злодій, Тиміш Окинда та булий протопоп Аввакум купно із усіма козацько-ворохобними ватажками!»

Сірко, слухаючи повільне читання Лавра, бачив, що той у журбі й печалі, але не здогадувався про її причину і пояснив їх, як той кінчив читати, безліччю смертей у Разі і зморною дорогою у Запороги. Та, побачивши, що приїздця по читанні, винувато похиливши голову, змовк, він у тривозі нагадав Лаврові про Гната Турлюна.

— Покійний Гнат наш, отамане,— стримував сльози і ковтав клубки судом той.— Григір Шикмаз, що знав вас, став у поміч, як я розповів, для чого приїхав. Сховавши нас у своєму наметі і відшукавши двох із тих донців, що пішли із Січі з Гнатом до Разі, він у розпитному баданні дізнався, як ті умовили його зайти попутно в Старочеркаськ, як там сонного зв'язали та де потім втопили в заплаві Дону... Покійник Гнат наш!..— заридав він не стримавшись.

Лаврове сповіщення привело Сірка в такий жах, що він, стріпнувшись серцем у горі й муках, взяв у долоні голову і так сидів не знати й скільки. Джура Яків Гиря не відав у розпачі, як і діяти.

— На мені лежить смерть Гнатова,— поклав Сірко на стіл тяжкий п'ястук.— Прости мені, лицарю і захиснику живота мого, мою непростиму вину гріховну, як і ви всі, коли вина в вашій смерті лежить на мені! — молився в нестямі отаман.— Пошли, Боже, йому, мудрому й вірному, рай небесний, а йога родині й синам — блага твої й захисти,— перехрестився тричі, змовкнувши.— Не взнав часом, хто із старшин Ходневих те вчинив? — спитав згодом у Лавра.

— Обозний Ходні Михай Самарин з дознавачами в заплаві біля обійстя вдови Чивилихи, яка з дітьми бачила те, бо порала грядку невдалік.

— Взимі мусите привезти тіло побратима і поховати на січовім цвинтарі, а Михая Самарина прикличу в Січ і маю вбити в поєдинку при кошовому товаристві.

— Ходня, кажуть, його змусив на той злочин,— вставив Лавро.

— Той перекинчик відповість і за Івана Разю, і за Гната Турлюна,— стиснув Сірко зуби.— Іди на спочин, Лавре, моє тобі спасибі,— відпровадив він курінного, а сам ще Довго міряв бурдюга в безсиллі, тускові й скорботі.

«Одно безголів'я і безтямне гультяйство, той рокіш Степана, бо заміна одного царя другим коштом неозброєних інородців і ясачних людинів неминуче скінчиться поразкою, а при вертепних пиятиках старшини, що граблять гірше бояр, то й поготів»,— стріляли в Сірковій голові висновки.— Продовжувати походи на боярство, не переманивши стрільців,— засліплена тупість, і не більше! Для Степана то бахвально-чванливе розуміння «вождя», а для поневолених — життя і смерть! Мушу застерегти Дзиковських,— вирішує він, а на пам'ять йому приходить Хирівський ліс і на шкапі вершником хлопець Гнатко, що вимагав доброго коня за сповіщення про ночівлю ката Лаща...

20.

Ще ниючими ранами й рубцями в Сірковім серці та пам'яті озивалася смерть сина Петра, матері Домни, сотника Гната Турлюна, родині якого він вирішив постійно посилати утримок, і багатьох тисяч побратимів, розгублених ним у бойовищах, а в Січ прибуло із посланцями чергове грошове пожалування від царя, подячна грамота і дві мортирки-гарматки із обладунками. Кошовому впало у вічі, що царські високі сли до нього не зверталися, а трактували в основному із Ханенком, величаючи його гетьманом. Згодом Сірко вияснив, що у слів був лист від царя Ханенкові та Січі, в якому закликалося їх, православної віри людинів, триматися Андрусівського перемир'я і допомагати польському крулеві Михаю-Хомі Корибуту побити агарянського вора і супостата-нехриста Дорошенка. В кінці того листа згадувалося побіжно, правда, і Сірка: «Кроткий духом цар і суд вселенських патріархів прощає йому нерозумно-гріховні зносини із обома „ворами-нехристами“» — малося на увазі Разю й Дорошенка. Сірко здогадався, що лист, переданий Разі через Гната, і є причиною його гріховності...

Та лиш встигли царські сли виїхати із Січі, як у грецьку хату увалилися польські амбасадори під чільством ротмістра Яна Завіші. Зустрівшись із Сірком наодинці, той передав кошовому із привітами від усієї шляхетної родини коронного гетьмана Яна Собеського і великого особистого листа та попросив зустрічі із