Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Що ж ти пропонуєш? — перебив Лансдорф своїм невиразним рівним голосом.

— Я? Нічого. Я просто кажу про те, що мені довелося чути.

Вимовивши ці слова, Йоганн напружено думав, як краще запевнити Лансдорфа, що, крім людей, рекомендованих гестапо, абверівці самі повинні добирати в розвідувально-диверсійні школи найбільш підхожих військовополонених. За цієї умови Йоганнові буде значно легше відшукати й влаштувати в школу потрібних йому людей, щоб почати небезпечну, але таку необхідну зараз його Батьківщині роботу: відвертати злочинства агентів абверу й рятувати тих, хто готовий до боротьби, хто здатний на подвиг.

І, намацуючи грунт, він докинув трохи невизначено:

— Капітан Дітріх висловлював припущення, що, побоюючись відплати інших в'язнів, деякі тільки із самозахисту цураються контактів з нами. І це не що інше як специфічна форма маскування, а для такого маскування потрібні розум, витримка, терплячість — саме ті якості, що вимагаються від агента.

Лансдорф жваво підвів голову, пильно глянув на Вайса, процідив крізь зуби:

— Це, мабуть, оригінально. В усякому разі, не шаблонно… — І замислився. Та зразу ж, щоб не показати, що ця думка його зацікавила, стомлено прикрив білі повіки, поскаржився: — Ця нестійка погода — то заморозки, то відлига — розслабляє мене. В моєму віці люди стають чутливі до всяких змін. — І він мерзлякувато стенув плечима й млосно відкинувся на подушки. Та на душі в нього було тривожно, неспокійно.

Днями він сам допитував полоненого радянського офіцера, майже свого ровесника. Полонений був сухорлявий, підтягнутий чоловік з твердим, спокійним лицем. Привертав увагу пронизливий погляд його трохи збляклих сірих очей у зморшкуватих повіках. Офіцера привезли до Лансдорфа з госпіталю, де йому спішно наклали шви на рани тільки для того, щоб зробити його транспортабельним. Переливання крові і введення у вену тонізуючих засобів на короткий час додали полоненому фізичних сил, яких у нього вже майже не лишилося: життя його згасало, він був украй слабий. І проте ціною неймовірного нервового напруження він проявив дивовижну силу волі, — аж не вірилося, що тільки добу тому ця людина лежала на хірургічному столі.

Полонений не відмовився ні від запропонованої йому Лалсдорфом чарки коньяку, ні від сигарети.

Тримався він із спокійною гідністю, можна було б сказати, із зухвальством, якби в його поведінці відчувався хоча б найменший відтінок нещирості.

Дати якісь відомості він рішуче одмовився. Знизавши плечима, сказав з усмішкою:

— Мені здається, я досить уже втомив молодших і енергійніших за вас слідчих, які повністю ознайомили мене з усіма прийомами гестапівської техніки. — Поцікавився: — Чи ви хочете застосувати щось незвичайне? Тоді не гайте часу.

Лансдорф глянув на годинника:

— Через сорок хвилин вас розстріляють. — Пояснив ввічливо: — Я одвертий з вами тільки тому, що, як офіцер, ціную мужність, байдуже, від кого вона йде.

— Он як! — всміхнувся полонений і спитав з викликом: — Ви не вважаєте, що це схоже на капітуляцію?

— З чийого боку?

— З вашого, звичайно!

— Не треба бравірувати.

— А чому?

— Ну, все-таки смерть — це єдине, на що треба всерйоз зважати.

— О! Ви схильні до абстракцій.

— А ви?

Полонений офіцер кивнув на перекладача, спитав Лансдорфа:

— Вам хочеться, щоб він потім захоплено розповідав вашим підлеглим про ваші банальні міркування?

— Про ваші, — підкреслено одказав Лансдорф. — Саме про ваші. Померти за батьківщину — куди вже банальніше!

— Ну що ж, — мовив офіцер, — ви зможете уникнути такої банальності, коли ми будемо допитувати вас.

— А ви серйозно припускаєте таку версію? Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пояснили, які є можливості для її здійснення.

— Облиште! Облиште! — двічі суворо повторив офіцер. — Це ж наївний прийом.

— Припустімо. — Лансдорф знову глянув на годинника, вказав пальцем на циферблат. Спитав — А чи варто? Може, ви ще подумаєте? — Пообіцяв з шанобливою інтонацією: — Я можу згодитися. Навіть коли не повідомите нічого істотного. Мені було б приємно зберегти вам життя.

— Для чого?

— Припустімо, в мене сьогодні добрий настрій, і я не хочу псувати його.

— Грубо працюєте, — дорікнув офіцер. Додав зневажливо: — За старомодною шпаргалкою.

Лансдорф нагадав:

— Десять хвилин!

— Може, у вас годинник трохи відстає? — сказав офіцер і сперся руками об стіл, щоб устати.

Перекладач підняв пістолет, який весь час тримав у руці.

Лансдорф сказав полоненому;

— Прошу, не поспішайте, — Його голос звучав вкрадливо — Отже, ви гадаєте, що ми дозволимо вам померти героєм? Ви наївні. Ваш допит уже надруковано, і в кінці його чудово відтворено ваш автограф. І ми дамо прочитати ваші показання деяким вашим товаришам по службі, й, навіть якщо вони не будуть схильні зробити нам послугу, ми все-таки збережемо їм життя й навіть допоможемо комусь із них утекти й перейти лінію фронту. І про вашу зраду, — так, ми сфабрикували її, цю зраду, — стане відомо у вас на батьківщині. — Лансдорф відкинувся в крісло, спитав з холодною ненавистю: — А ви думали, що ми просто розстріляємо вас як полоненого офіцера? Ми знищимо вас як людину.

Обличчя полоненого посіріло, дрібні краплинки поту зросили скроні, губи судорожно стислися, побіліли.

Спостерігаючи його, Лансдорф промовив із задоволенням:

— Ну от, я й догадувався, що для таких, як ви, прийоми фізичної дії неефективні. Сподіваюсь, ви аж ніяк не сумніваєтесь у тому, що ми зробимо саме так, як я вас щойно сповістив?

Офіцер мовчав. Його зіниці звузилися, дихання стало уривистим, на шиї здулися вени. Страшним зусиллям він поклав здорову ногу на перебиту і, погойдуючи нею, раптом спитав хрипло:

— Ну?

— Що «ну»? — суворо перепитав Лансдорф.

— Сорок хвилин минуло.

— Я даю вам ще десять хвилин. — Лансдорф повільно розгорнув папку, так само