Амадока - Софія Юріївна Андрухович

розуміючи, що тримає на собі всю її увагу. Вона досі не могла розгледіти обличчя, жодних рис — нічого, крім загальних вражень, крім зіжмаканої неповороткої фігури, забитої в закуток. Натомість істота — Уляна це точно знала — здатна розгледіти її набагато краще. Вона бачить її обличчя, бачить очі, пасма волосся під мокрим беретом, бачить хустку, якою обмотана Улянина шия, бачить переляк і відразу, бачить розгубленість і бажання якнайшвидше спекатись цієї зайвої, мучівної пригоди. Уляну обпекло соромом. На якусь мить вона отримала здатність подивитися на себе збоку, очима когось витісненого й загнаного, хто перебуває за межами життя. Тут, стоячи перед ним на колінах, під стружкою дощу, в багнюці, Уляна не могла заховатися. Він бачив її такою, якою вона сама себе побачити не наважувалася. Він бачив її, даючи їй нагоду побачити себе, а отже — вихолостити своє існування, помножити на нуль. Сором від усвідомлення своєї людської мізерности вибрав із Уляни будь-які сили.

Я зараз принесу тобі хліба, — ледве вичавила з себе вона. — Подивлюся, що там є удома, і принесу тобі якоїсь їжі. Чекай.

Так, ніби він збирався кудись іти.

Уже вистромлюючи голову з-під настилу, Уляна впіймала насичений полиск його очей. Решта рис проявилися негайно, ніби її зір отримав внутрішнє підсвічування.

Глибоко запалі щоки, зморшки, що врізалися в шкіру, гострі заломи, темні тіні, синці і шрами, чіткі межі очниць і вилиць, надламаний контур носа, зранені сухі губи. Волосся, зваляне на голові, як овеча шерсть.

На Уляну дивився не мрець, а незнайомий чоловік.

Пінхасе, — прикрила вона рукою рот. — Це ти.

фотокартка: дощ

Дощ не припинявся всю ніч. Будинок постогнував, вбираючи в себе вологу. Уляна загорталась у ковдру з головою. Думки й безсоння кружляли комашнею. Цієї ночі всі спали неспокійно, ніби відчували близьку присутність чужого. Христя кілька разів вставала і з голосним дуднінням дзюрила у відро. — Ще хоч раз питимеш увечері — вб’ю, — засичала Нуся, перевертаючись на їхньому з Христею ліжку. Під ковдрою Уляна не мала чим дихати. Вистромивши з-під неї носа і п’яти, починала мерзнути.

Батько виходив на вулицю курити. Мама голосно й протяжно зітхала, коли за ним зачинялися двері. В Уляни стискався шлунок, коли чула батькові кроки в сусідній кімнаті: що, коли він його зараз побачить, якщо він його викриє? Що тоді буде?

Вона зіщулювалася. Постіль просякала потом. Під ранок відчула, як болять м’язи тіла від несвідомого напруження.

Щосекунди, впродовж усієї ночі, не забуваючись навіть на мить, Уляна мала на думці його: як він лежить там, під ґанком, неначе пес, загорнувшись у батькову першу уніформу з нашивкою допоміжної поліції, накрившись старим тканим килимком, який знайшовся на стриху, обмотавши плечі й голову вовняною маминою хусткою і накинувши овечий кожух. Йому мусить бути страшенно холодно, але ж, думала Уляна, він уже звик до холоду за весь цей час, поки переховувався десь і поневірявся. Він же навіть мороз якось переживав, а зараз ще навіть не мороз. Це дуже погано, що він постійно на дощі, погано, що сидить там, у багнюці — але принаймні за ним цієї миті ніхто не женеться, його поки що ніхто не хоче вбити. Ніхто, крім неї, не знає, що він тут. До того ж вона дала йому найтепліші речі, які змогла знайти і яких, можливо, ніхто найближчим часом не похопиться.

Вона лежала у власному зручному і теплому ліжку, а всім тілом відчувала багно і темряву, тісноту і вітер, вагу розбухлої від вологи тканини, що тисла на кволі кості. Їй нічого не боліло, вона була відносно здорова, нехай і надто худа — і відчувала, як ломить і крутить суглоби, як ниють змарнілі м’язи, як пече і свербить шкіра, як горять вогнем нутрощі після похапцем зжованої картоплі, хліба з цибулею і кількох смажених яєць. Уляна терпіла нічну темряву, прислухаючись до кінчиків своїх пальців, які здавалися потрісканими, а нігті — обламаними до крови. Тілом бігали дрібні іскри, впиваючись у плоть. Вона пробувала ловити бліх, але на місцях укусів її пальці змикалися на порожнечі. Пекли струпи, яких вона не намацувала. Стугоніли збиті до крови ноги.

Вона не поговорила з ним. Так нічого про нього і не довідалась. Вдавала з себе заклопотану: шукала в будинку теплі речі, перебираючи одяг у шафах по кілька разів, хоч напам’ять знала, де і що лежить. Довго смажила яйця і картоплю.

Поклала все це на накривку від старого відра, просунула туди, в глибину. — Ось, поїси. О, треба тобі ще води принести. Я залишу тобі тут слоїк. До криниці не виходь, щоб тебе не побачили.

Здригнулась, почувши цямкання і захланне жування, судомні сплески плоти. Не могла на це дивитись. Взагалі уникала на нього дивитись — відверталася, ховала очі. Це було неприємно. Соромно. До горла підкочувала відраза. Але вона не хотіла йому цього показувати. Може, він і так би навряд чи помітив. Такі речі перестали бути для нього важливими, здавалося їй. Вона не хотіла собі самій показувати свого сорому й відрази.

Хочеш квасного молока? — запитала його, відвернута спиною. Не чекаючи жодної відповіді, пішла додому, довго думала, в що налити йому молока, тоді махнула рукою і віднесла просто в глечику, все, що було.

Зараз я піду додому, бо мама вже от‑от повернеться, — прошепотіла вона у щілину між дошками, тримаючи над собою парасолю. — Не можна привертати до ґанку увагу. Ніхто не повинен знати, що ти тут. Чуєш?

Він підсунув до неї накривку від відра. Вона почервоніла і підняла її.

Дякую, — сказав він. Уляна впізнала Пінхасів голосів. Хоч який незнайомий, а це був Пінхасів голос.

фотокартка: посеред темної захаращеної кімнати — мидниця з мильною водою, в якій відображається щось схоже на людську постать

Що з тобою таке? — запитав батько. Уляна зрозуміла, що він звертається до неї не вперше. Вона сиділа навпроти нього за столом зі скляними очима і з ротом, наповненим їжею. Сіре ранкове світло пробивалося крізь шиби, зі зовнішнього боку яких стрімко збігали водяні потічки.

Вона така вже цілий тиждень, — сказала мама, звівши докупи брови. — Немає з ким говорити. Уже б заміж вийшла чи що.

Може, є що передати до лісу? — запитала у батька Нуся.

Той подивився на неї здивовано, збитий з пантелику.

А це тут до чого?

Ніякого лісу, — відрізала мама, збираючи зі столу тарілки. — У нас і так їжі обмаль. Куди вона тільки зникає. Цілий слоїк квасного молока зник.

Може, сусіди крадуть, — підвела на маму погляд Уляна. Мама округлила очі, ще дужче здивована доньчиним припущенням. Перезирнулася багатозначно