Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Я розумію, хто ця дитина, — сказав Криводяк неголосно. — Коли я стану священником, я її вихрещу. Швидше б уже.
Потім, допомагаючи сестрам змінювати пов’язки Дінкіну, Криводяк сказав Уляні, навіть на неї не дивлячись:
Прийдеш до нас наступного разу. Скажеш батькові, що тепер ходитимеш ти.
Так, він не дивився ні на неї, ні на Нусю, але сумніву не було: його слова адресовані саме Уляні.
фотокартка: хлопчик сидить навпочіпки перед знайденими в гущавині лісу грибами
Ще коли про справжню велич Баал Шем Това не було відомо у світі, він мешкав у горах, десь між Кутами й Косовом. Однієї зими, увечері напередодні суботи, до його будинку увірвався опришок Олекса Довбуш: він і його легіні останнім часом потерпали від голоду і нестачі найнеобхіднішого, сидячи у своїх незатишних печерах високо в горах. Через мороз люди мало подорожували, сніг заважав багатіям, шинкарям, власникам землі і худоби, крамарям приносити опришкам звичні дари, які мали слугувати відкупом за можливість спокійного життя. Тож опришки розізлились і постановили напасти на єврейські житла, де того вечора святкували святу суботу, а отже, мали вдосталь вина і їжі.
Довбуш увірвався до Бешта якраз тієї миті, коли той тримав у руці келих із вином і читав над ним молитву. Довбуш вихопив свого топірця, освяченого для нього власноруч самою Смертю: того топірця, який ніколи не хибив і завдавав винятково смертельних ударів. Довбуш міцною рукою скерував свого вбивчого топірця у голову Бешта, але раптом рука його чомусь ослабла, і він лише злегка ковзнув по Бештовому плечі. Вино з келиха вихлюпнулось і оросило Довбушів топірець. Хоч як він не намагався, не міг більше поворушити рукою — вона немов скам’яніла в повітрі, стискаючи зброю.
Баал Шем Тов усю ніч і суботній день молився й проводив священні обряди, а знерухомілий Довбуш залишався поруч і спостерігав. Лише коли проминув Шабат, ватажка опришків було звільнено. Він низько вклонився Бештові, приклавши долоню до серця, а святий мудрець шанобливо вклонився йому у відповідь.
Так вони й розійшлися. Довбуш покинув дім Баал Шем Това, вирушивши знову грабувати й убивати без найменшого жалю, покликаний на те самою Смертю.
фотокартка: жінка в хустці визирає з-за тюлю у вікні, її сторожке, недовірливе обличчя ховається за стеблами каланхое
Наприкінці травня 1943-го ґестапівці повністю спустошили ґетто. Через місяць надійшла черга трудового табору. Цей табір був останньою ефемерною надією тих небагатьох, які ще залишалися: доки ми працюємо, нас не вб’ють. Ці люди дивом виживали впродовж кількох останніх років. Вони втратили своїх рідних, втратили майже всіх, кого знали. Щодня навколо них, упритул до них гинули люди. Все в їхньому існуванні перетворилося на випадковість: вони прокидалися вранці у смердючих бараках, жували скоринку глевкого хліба, отупіло відмітали від себе спогади й почуття, таргали каміння, непритомніючи від виснаження по кілька разів на день, супроводжувані вошами і діяреєю. Той, хто зараз гинув поруч, випадково гинув замість них. Вони випадково залишалися жити замість тих, хто випадково щойно загинув. І все ж до кінця зберігалося абсурдне сподівання: якщо я досі тут, то, може, не загину. Сподівання впритул до пострілу в потилицю.
Виловлювали кількох останніх євреїв, яким усе ще вдавалося переховуватись. У місті їх залишалися одиниці: Королюки зробили між поверхами свого дому додатковий півповерх і ховали там Фенделів. Четверо людей не виходило з кімнатки, площею три на три метри і висотою в половину людського зросту вже два роки. Їм не можна було розмовляти між собою (хіба що пошепки) і не бажано було рухатись. Що сталося з Фенделями потім? Хтось із них пережив війну? Хтось із них розповів цю історію? Хтось зрадив їхній сховок? Королюки самі привели їх до поліції, бо Фенделі давно вже не мали чим платити? Чи до поліції звернулися Бобики, і в результаті Королюки загинули разом із Фенделями? Жодна з сестер не пригадала, чим закінчилась ця історія. Більшости закінчень історій вони не могли пригадати.
Зрештою, що від цього зміниться, — сказала Нуся. — Все це залишилося в минулому. Цими спогадами нікому не допоможеш, зробиш тільки гірше. Цього не було.
Ті євреї, які досі залишалися живими, пішли з міста. У місті шанси на виживання були практично вже марними. Тому переслідувані ховалися в лісі. Влітку ставало легше: можна було спати просто неба, вночі брати трохи овочів із полів або обережно просуватися між стеблами пшениці від поля до поля, не витоптуючи збіжжя й не залишаючи слідів, і, видаючи себе за поляків чи українців, просити роботу на день за шматок хліба.
Василь Фрасуляк хотів іти зі служби, втікати з міста. Він уже давно просив дозволу у Криводяка, але його не отримував. Коли німці заарештували Гогулю, знайшовши у нього папери з докладною інформацією про майбутні пересування крайсгауптмана повіту з волости у волость, і розстріляли його, Фрасуляк знову послав Уляну до лісу з запискою. Уляна принесла відповідь: залишатись на місці, пильнувати Якимчука.
Про той другий похід в Уляни не залишилося особливих спогадів. Врятована Фейґа Бірнбаум, яку вихрестив ще тоді, на Великдень, сільський священник, допомогла Уляні почистити і спекти в печі картоплю. Тепер її звали Галею. На Уляну вона особливо не зважала. Здавалося, вона вперше її бачить, та й дивиться, зрештою, не надто хоче. Обличчя дівчинки було практично позбавлене міміки.
Дінкін, хоч досі майже не піднімався з лежанки, вже був при тямі. Він натомість не зводив із Уляни жадібних очей, стежив за кожним її рухом. Коли вона прощалася, на його обличчі проявилася така відчайдушна туга, що Уляна аж відвела погляд. — Дуже хотілось би вийти до міста, — пояснив Дінкін. — Трохи походити попід стінами будинків хотілось би. Відчути підошвою бруківку. Постояти на протязі у брамі.
Криводяк відпровадив її трохи лісом. Вони мовчали. Уляна несла під одягом записку до батька, згорнуту трубочкою, не більшою від сірника.
Може бути, що ми змінимо криївку, — сказав він їй.
Як я вас знайду? — запитала Уляна.
Знайдеш, якщо нам треба буде. Головне — роби, що тобі кажуть.
Коли Уляна вийшла з лісу і невдовзі увійшла до міста, раптом зауважила разючу спустошеність вулиць. Будинки здавалися порожнистими дуплами, виїденими шашелем. Повітря заклякло від здавленої тиші. Не було нікого, кого вона раніше зустрічала сотні, тисячі разів на своєму шляху. Вона знала напам’ять усі ті обличчя, що визирали з вікон, знала їхні міни, все ще чула в себе всередині їхні голоси — як вони шумлять, як кленуть, як побиваються, як не припиняють нарікати, як
