💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Читаємо онлайн Амадока - Софія Юріївна Андрухович
на дівчат різного віку: одна була різка і владна, видно, що не звикла ні з ким панькатись, інша — налякана й ображена, а ця, третя — пушка духу з білим пухом на голові. Вона зірвала собі голос ревінням і — як згодом усі вирішили — викинула з себе разом із ним усю пам’ять. Далі йшла покірно за руку з Уляною, ніби звичайна дівчинка на прогулянці, яка трохи втомилася. — Дай-но візьму її, — сказав Криводяк, і Фейґа (а насправді — вже безіменна дитина у порожньому проміжку між історіями) майже одразу заснула, притулившись щокою до його гладенького підборіддя.

Уляна його впізнала. Це ж він приходив до батька на початку війни — семінарист із невідомою хворобою, яка от‑от мала його вбити. Він був досі живий. Вивів усіх до світлої сонячної частини лісу, аж по вінця заповненої зеленню. Виявилося, вже був пізній ранок. Пташки заливалися щебетом. Крізь воскову шкіру семінариста, підсвічену променями сонця, проступали зеленкаві вени. Він поглядав на Уляну поглядом, який вона не могла відчитати.

Згодом, зі слів Христі, Уляна вирішить для себе, що Криводяк увесь такий є. Про нього не скажеш, добре йому чи погано, не визначиш, чого він хоче. Вона ніколи не знаходила в його поведінці натяків на бажання, на симпатії чи антипатії, на гнів або ніжність, на голод чи спрагу, на садизм чи ліричність. Він був, напевно, ідеалістом, який втілював свої ідеали на практиці, вважаючи найменшу гнучкість проявом слабкости. Тому в ньому часто проявлялись ознаки дрібного тирана, нездатного до найпростішого співчуття. Він міг витримувати нестерпні речі — фізичний біль, багатоденний голод, моральне приниження. Але не міг бодай трохи пом’якшити погляд, не міг обійняти. За той нетривалий час, протягом якого Уляна побула з ним поруч, він кілька разів діловим тоном згадував про свої обговорення тих чи інших справ із Господом. Натомість варто було Уляні спробувати поскаржитись на страх бути вбитою чи на нервове безсоння, як він коротко кидав: — Це ефемерні речі, ти гаєш наш час, — і знову брався до роботи. — Він робив дуже багато доброго, — думала Уляна. Сказати, що він був доброю людиною, вона не могла б. Хоча й поганим також його не назвала б. Вона думала про нього як про машину або велику комаху з жалом, яка з’явилася серед людей.

Тоді, в лісі, Уляна ще зовсім нічого про Криводяка не знала. Його уважний погляд викликав у ній неспокій. Вона не розуміла: він ворожий? Несхвальний? Сповнений підозри? Зневажливий? Зверхній? Байдужий? Він щось знає про неї? Він чув про Улянину дитячу історію? Вона викликає у нього відразу зовнішнім виглядом? Вона недостатньо хоробра? Вона занадто затуркана? Що він думає? Щоб якось перервати цю бентежну невизначеність, вона запитала, чи довго йому ще залишилося.

Криводяк жодним чином не змінився на обличчі і відповів: — Як Бог дасть.

Дуже дивно, що вони одразу ж повели їх до криївки, — знизала плечима Нуся. Такого ніколи не робилося, це було заборонено. Але, може, забагато вже всього сталося, і тому чоловіки знехтували правилами безпеки, яких в інших випадках беззастережно дотримувалися. Може, завдячували надто сильно їхньому батькові, Василеві Фрасуляку, і вдячність автоматично означала для них довіру. Складно це тепер пояснити.

Вхід був у ярку, там, де схил утворював складки і зморшки, то ґрунтові, то кам’янисті, порослі мохом, одразу за стовбурами трьох грабів, які тулилися боками до стіни яру, тягнучись до сонячного світла. У вхід треба було пролазити навкарачки — Криводяку це нелегко було робити зі сплячою дитиною на руках і рушницею на плечі, — але вже метри за три коридор трохи розширювався і ставав вищим, тож можна було майже випростатися. Дерев’яні колоди підпирали стелю, викладену брусом, так само, як ним були викладені стіни і підлога. Кілька кроків — і вони опинились у невеликій задушливій кімнатці, теж повністю оздобленій деревом. У ній стояв столик і дві широкі двоповерхові лежанки, але коридор вів далі — до печі, до складу з припасами, до криниці і туалету в найбільш віддаленому кінці, поруч із додатковим виходом.

Повітря було затхле і смердюче. Уляну мало не вивернуло, коли вона занурилась у цю спресовану товщу, що була сповнена гострих запахів медикаментів і тілесних секрецій: поту, бруду, гною, зіпсованої крови.

На одному з ліжок лежав усе ще непритомний Менахем Дінкін — брудні зашкарублі пов’язки на всьому тілі, на голові перетворилися на брунатну кору. Над сплутаною бородою зяяла чорна яма розчахнутого рота. Дінкін стогнав і хрипів.

Треба змінити пов’язки, — кивнула на нього Уляна, трохи прийшовши до тями. — І невже у вас тут немає вентиляції? Ви ж поздихаєте.

Вентиляція є, — сказав Криводяк, кладучи сплячу дівчинку на сусідню лежанку. — Ми її вдосконалимо цього літа. А пов’язки змініть із сестрою, якщо вже прийшли. Але спочатку поїмо.

Це була ціла історія: як вони їли серед того смороду, сміючись, сказала Христя. Криводяк проказав молитву, і присутні розділили кілька крашанок, паску і грудку білого сиру. Джерельна вода була свіжа й холодна.

Шкода, що великоднє їмо зашвидко, засмутився кремезний хлопуньо, друг Вухо. Радянський солдат відстрілив йому мочку вуха у 1939-му, а німецький солдат у 1941-му — решту вуха відрізав. (Хоча Нуся, наприклад, переконувала, що все було навпаки: радянський — відрізав, а німецький — відстрілив.)

Добре, що взагалі їмо великоднє, — зареготав зизоокий друг Шпак. — Добре, що ми взагалі їмо, і добре, що маємо капелана, який може висповідати, і причастити, і посвятити їжу, і застрелити ворога, який у тебе цілиться. А якщо не встигне його застрелити, то потім зможе тебе відспівати.

Потім ми всі побачили, наскільки вони ним захоплювались, наскільки були йому віддані, — сказала Христя. «Добрий» чи «поганий» — такі поняття не мали жодного значення. Важило щось зовсім інше.

Я ще не дістав рукопокладення на капелана, але вже маю дозвіл, — повідомив Криводяк, жуючи яйце і поглянувши на сестер своїми блідими очима.

Отут Уляна й помітила, що Нуся дивиться на нього, ніби дитина, яка дуже хоче догодити своїм батькам.

Криводяк, навпаки, цієї особливої уваги не помічав або не хотів помічати. Він узяв Уляну за лікоть і повів її коридором у протилежний край бункера. Тут Уляна віддала йому папери Гогулі, які тримала при собі, під одягом. Вивільняючи їх, вона мусила задерти сорочку, але Криводяк завбачливо відвернувся. Це її здивувало. У його присутності не було нічого чоловічого, нічого непристойного чи тілесного. Вона б навіть не подумала про такі речі, перед ним роздягаючись. А потім ще дужче здивувалася через це спостереження: їй же соромно було навіть тоді, коли доводилося митись у маминій присутності.

Вона знову пригадала Пінхаса — спогад, який гнала від себе, який собі забороняла. За який

Відгуки про книгу Амадока - Софія Юріївна Андрухович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: