Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Наступного ранку, снідаючи, він відкрив свого щоденника й дуже повільно щільним почерком описав, як вони кохалися з Міґелем, кілька разів, спочатку в темряві в парку Санта-Каталіна, слухаючи шум моря, а потім у смердючій кімнатці дрібного готелю, звідки чулося, як завивають сирени кораблів. Смаглявий хлопець стрибав на ньому, глузуючи з нього, «ти вже старий, ось хто ти є, старий-старісінький», і бив його долонями по сідницях, примушуючи його стогнати, чи то від болю, чи то від утіхи.
Ні протягом решти місяця, відбутого на Канарах, ні під час подорожі в Південну Африку, ні протягом тижнів, які він прожив у Кейптауні та в Дурбані зі своїм братом Томом і своєю невісткою Кейті, він не намагався пережити ще одну сексуальну пригоду зі страху, що через свій артрит знову потрапить у таку саму безглузду ситуацію, в яку потрапив у парку Санта-Каталіна в Лас-Пальмасі, де змарнував свою зустріч із канарським моряком. Вряди-годи, як стільки разів робив в Африці та в Бразилії, він кохався сам-один, заповнюючи сторінки свого щоденника нервовими й поквапними літерами, штучно створеними фразами, іноді такими самими кумедними, як і ті коханці на кілька хвилин або годин, яких він мусив задовольняти. Ці плоди фантазії занурювали його в гнітючу сонливість, тому він намагався звертатися до них якомога рідше, бо ніщо так не нагадувало йому про його самотність і його схильність переховуватися від людей почуття, що, як він знав, супроводжуватимуть його до смерті.
Ентузіазм, яким наповнила його книжка Аліси Стопфорд Ґрін про стародавню Ірландію, спонукав його попросити в подруги більше матеріалу на цю тему, який би він міг почитати. Пакет із книжками й статтями, який надіслала йому Аліса, надійшов, коли він збирався повантажитися на корабель «Ґрантильї Касл», що відпливав до Південної Африки 6 лютого 1913 року. Він читав день і ніч протягом плавання й продовжив читання в Південній Африці, тому в ті дні, попри велику відстань, він почував себе дуже близько до Ірландії, сьогоднішньої, вчорашньої й стародавньої, чиє минуле ніби наближалося, коли він читав тексти, які Аліса підібрала для нього. Протягом тієї подорожі болі у спині та в стегні зменшилися.
Зустріч із братом Томом після стількох років була тяжкою. Попри сподівання Роджера, який вирішив навідати старшого брата, що ця подорож наблизить їх один до одного й створить між ними міцний зв’язок, який насправді ніколи не існував, вона лише підтвердила, що вони зовсім чужі один одному люди. Крім зв’язку по батьківській крові, між ними не існувало нічого спільного. Протягом минулих років вони обмінювалися листами лише тоді, коли Том і його перша дружина Бланш Багаррі, австралійка, терпіли економічні труднощі й хотіли, щоб Роджер їм допоміг. Він ніколи не відмовляв у цьому, крім тих випадків, коли брат та його дружина просили суми, непосильні для його бюджету. Том одружився вдруге з південноафриканкою Кейті Акерман, і обоє заснували туристичну фірму в Дурбані, проте їхні справи там ішли не дуже добре. Брат здавався старшим за ті роки, які він мав, і перетворився на типового південноафриканця, селянського виду, обсмаленого сонцем і життям на свіжому повітрі, з вільними і дещо грубими манерами, який навіть у тому, як він розмовляв англійською мовою, здавався більше південноафриканцем, ніж ірландцем. Його не цікавило, що там відбувається в Ірландії, у Великій Британії чи в Європі. Єдиною темою його розмов були ті проблеми, які постали перед фірмою, що її вони з Кейті заснували в Дурбані. Вони сподівалися, що краса того місця привабить туристів і мисливців, але їх було не так багато, а витрати на відкриття фірми виявилися набагато більшими, ніж вони розраховували. Вони створили собі багато ілюзій із цим проектом і тепер боялися, що так, як ідуть справи, їм доведеться продати свою фірму за безцінь. Хоч його невістка була цікавішою й розумнішою, ніж його брат, — вона мала художній смак і почуття гумору, — Роджер зрештою розкаявся, що вирушив у таку тривалу подорож тільки для того, щоб навідати це подружжя.
У середині квітня він вирушив у зворотну дорогу до Лондона. На той час він трохи підбадьорився, й завдяки південноафриканському клімату артритні болі в нього пом’якшилися. Тепер його увага була прикута до Форін-Офісу. Він не міг надалі відкладати своє рішення або просити іншого призначення без значного зниження своєї платні. Він мусив або повернутися консулом у Ріо-де-Жанейро, як вимагало від нього начальство, або відмовитися від дипломатії. Повернутися до Ріо, в місто, яке ніколи йому не подобалося, яке, попри красу його розташування, він завжди відчував ворожим і таким, яке йому було нелегко терпіти. Але справа була не лише в цьому. Насамперед він не хотів і далі жити в роздвоєгіості, працювати дипломатом на службі в імперії, яка ображала його почуття й принципи. Протягом усього того часу, поки повертався до Англії, він робив підрахунки: його заощадження були невеликими, але живучи скромним життям — для нього це було неважко — і з пенсією, яку він заслужив за ті роки, коли працював чиновником, він зможе побільшити їх. Коли він прибув до Лондона, то ухвалив своє рішення. Найперше, що він зробив, це пішов у Форін-Офіс й оголосив, що відмовляється від призначення консулом у Ріо, пояснивши, що йде у відставку через проблеми зі здоров’ям.
Він залишався в Лондоні дуже мало днів, організовуючи свою відставку й готуючись до подорожі в Ірландію. Він вирушив туди з радістю, але також із зрозумілим почуттям ностальгії, бо його змагало почуття, що назавжди покинув Англію. Разів два зустрівся з Алісою, а також зі своєю сестрою Ніною, від якої, щоб не турбувати її, приховав тяжке економічне становище Тома в Південній Африці. Спробував зустрітися з Едмундом Д. Морелем, який чомусь не відповів на жоден із його листів, що їх він надіслав йому протягом останніх трьох місяців. Але його старий друг, Бульдог, не зміг прийняти його, пославшись на подорожі та зобов’язання, які, за всіма своїми ознаками, були прагненням знайти привід.
