Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

Сон тривав досить довго, та коли він прокинувся, ще в темряві, через кілька хвилин чи годин, Роджер уже не пам’ятав, коли і як він у нього поринув. Той факт, що він не знає часу, знову наповнив його гострою тривогою. Іноді він про це забував, але найменший неспокій, сумнів, хвилювання призводили до того, що повне незнання, в якій хвилині дня чи ночі він перебуває, заморожувало йому серце, і його опановувало відчуття, що його викинуто з часу, що він живе у світі, де не існують ані раніше, ані тепер, ані потім.

Минуло трохи більше, як три місяці, відколи його заарештували, а він мав таке відчуття, ніби вже роки перебуває за ґратами, в такому усамітненні, в якому день за днем, година за годиною він утрачав свою людську суть. Він не сказав цього Алісі, але якщо раніше іноді плекав надію, що британський уряд розгляне прихильно його супліку про помилування й замінить йому смертний вирок в’язницею, то тепер він таку надію втратив. У тому кліматі гніву й прагнення помсти, який створило для Корони, а надто для військового керівництва, повстання на Святому тижні, Англія мала потребу зразково покарати зрадників, які бачили в Німеччині, у ворогові, проти якого імперія воювала на полях Фландрії, союзника Ірландії в її боротьбі за незалежність. Його дивувало тільки те, що Кабінет так довго відкладав своє рішення. Чого вони чекали? Хотіли продовжити його агонію, бажаючи, щоб він заплатив за свою невдячність до країни, яка так щедро нагородила його, а він увійшов у змову з її ворогом? Ні, в політиці почуття не мають ваги, для неї мають значення лише інтереси й вигода. Уряд холодно зважує ті переваги і втрати, які він здобуде, коли скарає його на смерть. Чи стане його страта зразковим покаранням? Чи не погіршить вона зв’язки уряду з ірландським народом? Кампанія, спрямована на його дискредитацію, мала на меті домогтися, щоб ніхто не оплакував смерть цього жалюгідного збоченця, цього дегенерата, від якого шибениця очистить пристойне суспільство. Він учинив велику дурницю, залишивши свої щоденники доступними для будь-кого, коли поїхав до Сполучених Штатів. Ця недбалість, яку так вигідно використає для себе імперія, на тривалий час затьмарить правду його життя, його політичної поведінки й навіть його смерті.

Він повернувся до сну. Цього разу замість приємного сновидіння на нього навалився кошмар, який наступного ранку він майже не пам’ятав. У ньому він побачив пташку, канарку з чистим дзвінким голосом, яка билася в ґрати клітки, куди її посадили, так ніби сподівалася, що коли вона забризкає свої ґрати кров’ю, то вони зламаються й випустять її на волю. Її оченята не переставали обертатися в орбітах, благаючи співчуття. Роджер, хлопчисько в коротких штанцях, казав своїй матері, що не мають існувати ані клітки, ані зоопарки, що тварини завжди повинні жити на волі. Водночас відбувалося щось таємниче, наближалася якась небезпека, щось невидиме, яке він відчував внутрішнім почуттям, щось підступне, зрадливе, воно було вже тут і готувалося завдати удар. Він покрився потом, тремтячи мов аркуш паперу.

Він прокинувся такий збуджений, що був майже неспроможний дихати. Він задихався. Серце калатало йому в грудях із такою силою, наче в нього починався інфаркт. Чи повинен він покликати чергового охоронця? Він відразу відкинув цю думку. Наскільки приємніше йому було б померти тут, на ліжку, природною смертю, яка звільнить його від шибениці! Та через кілька хвилин серце заспокоїлося, й він міг знову дихати нормально.

Чи прийде сьогодні отець Кейрі? Він хотів би побачитися з ним і поговорити на теми, які мають багато чого спільного з проблемами душі, релігії та Бога й дуже мало — з політикою. І в ту мить, коли він почав заспокоюватися й забувати свій недавній кошмар, йому прийшла на пам’ять його остання зустріч із капеланом в’язниці й та хвилина несподіваної напруги, яка наповнила його тривогою. Вони говорили про його навернення до католицтва. Отець Кейрі ще раз йому сказав, що він не повинен говорити про «навернення», бо позаяк його охрестили малою дитиною, то він ніколи не відокремлювався від церкви. Акт навернення був би просто поверненням до його католицького стану, чимось таким, що не вимагає жодних формальних дій. У всякому разі — й у цю мить Роджер помітив, що падре Кейрі завагався, обережно добираючи слова, щоб не образити його, — Його Преосвященство, кардинал Бурн, висловив думку, коли якщо ви, Роджере, маєте таке бажання, то ви могли б підписати документ, такий собі приватний договір між вами й Церквою, висловивши своє бажання повернутися в її лоно, підтвердивши свій католицький стан і водночас покаявшись у своїх колишніх гріхах і помилках.

Падре Кейрі не зміг приховати, що почуває себе трохи ніяково.

Запала мовчанка. Потім Роджер лагідно промовив:

— Я не підпишу ніякого документа, падре Кейрі. Моє повернення в лоно католицької церкви має бути чимось інтимним, у присутності вас як єдиного свідка.

— Так і буде, — сказав капелан.

Запала ще одна мовчанка, не менш напружена.

— Кардинал Бурн мав на увазі те, про що я подумав? — запитав Роджер. — Тобто про кампанію проти мене, про звинувачення, які торкаються мого приватного життя? Про це я мусив би покаятись, підписуючи документ із проханням, щоб мене знову прийняли до католицької церкви?

Дихання падре Кейрі стало частішим. Він знову почав ретельно добирати слова, перш ніж відповісти.

— Кардинал Бурн — чоловік добрий і великодушний, схильний до співчуття, — нарешті сказав він. — Але не забувайте, Роджере, що він носить на своїх плечах відповідальність оберігати добре ім’я церкви, у країні, де ми, католики, становимо меншість і де є люди, які досі відчувають до нас глибоку неприязнь.

— Скажіть мені з усією відвертістю, отче Кейрі: чи кардинал Бурн поставив як умову мого повернення до католицької церкви, щоб я підписав документ, де покаявся б за ті ниці й порочні діяння, в яких мене звинувачує преса?

— Це не умова, а пропозиція, — сказав священик. — Ви можете прийняти або не прийняти її, й це нічого не змінить. Вас охрестили. Ви католик і далі будете ним. Не розмовляймо більше про це.

І вони справді більш про це не розмовляли. Але спогад про ту розмову іноді повертався до Роджера й примушував запитати себе, чи бажання повернутися в церкву своєї матері було чистим чи залежало від обставин того становища, в якому він тепер перебував? Чи не був це акт, спричинений