Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Перш ніж повернутися до Ірландії, він вирішив поїхати в Париж у відповідь на запрошення Герберта й Саріти Ворд. Йому було приємно побачитися з ними й побути в затишній атмосфері того африканського анклаву, в який Герберт перетворив свою паризьку оселю. Вона була також великою майстернею, в якій Герберт показав йому нову колекцію скульптурних образів чоловіків і жінок Африки, а також кількох представників її фауни. То були скульптури великі й гарні, з бронзи й дерева, створені за останні три роки, які він мав намір виставити цієї осені в Парижі. Поки Герберт їх просвіщав, розповідаючи їм анекдоти, показуючи ескізи й моделі в малому форматі кожної зі своїх скульптур, Роджер пригадував величні образи тих часів, коли він і Герберт працювали в експедиціях Генрі Мортона Стенлі та Генрі Шелтона Сенфорда. Він багато чого довідався від Герберта, який розповідав про свої пригоди в краях половини світу, розповідав про мальовничих людей, яких бачив у своїх австралійських мандрах, і ще про всяку всячину. Його розум був не менш гострим, аніж його дух веселим та оптимістичним. Його дружина, північноамериканка Саріта, багата спадкоємиця, була вельми споріднена з ним по духу, також любителька авантюрних пригод і жінка дещо богемної вдачі. Вони могли порозумітися чудово. Здійснювали пішохідні походи через Францію та Італію. Своїх дітей вони виховали в тому самому дусі космополітизму, неспокійного й допитливого. Тепер обидва хлопці жили в інтернатах, в Англії, але всі вакації відбували в Парижі. Дівчина, Цвіркунчик, жила з батьками.
Ворди повели його вечеряти в ресторан на Ейфелевій вежі, звідки вони могли милуватися мостами над Сеною та кварталами Парижа, а потім у Комеді-Франсез, де вони подивилися «Уявний хворий» Мольєра.
Але не все було дружбою, розумінням та ніжністю в ті дні, які він провів із подружжям. Він і Герберт мали великі розбіжності у своєму світогляді, але раніше це ніколи не затьмарювало їхньої дружби; навпаки, розбіжності зміцнювали її. Тепер було інакше. Одного вечора вони засперечалися так палко, що Саріта мусила втрутитися, примусивши їх змінити тему.
Герберт завжди ставився терпимо й дещо насмішкувато до націоналізму Роджера. Але в той вечір він звинуватив друга в тому, що він сповідує націоналістичну ідею надто екзальтовано, не раціонально, майже фанатично.
— Якщо більшість ірландців хочуть відокремитися від Великої Британії, нехай собі відокремлюються, — сказав він. — Але я не вірю, що Ірландія багато чого доб’ється, маючи власний прапор, власний герб і власного президента республіки. Не вірю й у те, що завдяки цьому вона розв’яже свої економічні та соціальні проблеми. На мою думку, ліпше нехай вона здобуде собі автономію, якої вимагають Джон Редмонд та його прихильники. Вони також ірландці — чи не так? І вони становлять велику більшість супроти тих, котрі, як ти, вимагають відокремлення. Правду кажучи, ніщо з цього особливо мене не турбує. Тому мені дивно бачити, яким нетолерантним зробився ти. Раніше ти дослухався до резонів, Роджере. А тепер лише з ненавистю проклинаєш країну, яка також є твоєю, є країною твоїх батьків і братів. Країною, якій ти так достойно служив протягом багатьох років. І яка визнала твої заслуги, чи не так? Вона надала тобі дворянський титул, увінчала нагородами, найпочеснішими в королівстві. Невже це нічого для тебе не означає?
— Ти хочеш перетворити мене на вдячного жителя колонії? — урвав його Кейсмент. — Хочеш, щоб я обрав для Ірландії ту долю, яка дісталася Конго і проти якої ми з тобою так боролися?
— Між Конго й Ірландією лежить дорога в кілька світлових років, так мені здається. Хіба на півостровах Коннемара англійці відрубують аборигенам руки й мережать їм канчуками спини?
— Методи колонізації в Європі набагато витонченіші, Герберте, але не менш жорстокі.
Свої останні дні в Парижі Роджер уникав торкатися теми Ірландії. Він не хотів, щоб його дружба з Гербертом зазнала шкоди. Він із великим жалем думав, що в майбутньому, безперечно, коли він усе більше втягуватиметься в політичну боротьбу, дистанція між ним і Гербертом може збільшитися настільки, що зруйнує їхню дружбу, одну з найтісніших, які він мав у житті. «Невже я справді перетворююся на фанатика?» — не раз запитував він себе після того й іноді з великою тривогою.
Повернувшись у Дублін, у кінці літа, він уже не зміг повернутися до своїх уроків ґельської мови. Політична ситуація дедалі більше загострювалася, й він відразу відчув, що не зможе не брати в ній участі. Проект Гоум-Рул, який обіцяв дати Ірландії парламент і широку адміністративну та економічну свободу, підтримуваний Ірландською парламентською партією Джона Редмонда, був схвалений у палаті громад у листопаді 1912 року. Але палата лордів відкинула його через два місяці. У січні 1913 року в Ольстері, юніоністській цитаделі, де панувала місцева англофільська й протестантська більшість, вороги автономії на чолі з Едвардом Генрі Карсоном розвинули злостиву кампанію. Вони утворили організацію під назвою «Добровільні сили Ольстеру», в яку записалися понад сорок тисяч людей. То була політична організація й військова сила, готова в разі потреби збройно воювати проти запровадження в Ольстері Гоум-Рул. Ірландська парламентська партія під проводом Джона Редмонда боролася й далі за автономію. Друга редакція закону була схвалена в палаті громад і знову зазнала поразки в палаті лордів. 23 вересня Юніоністська рада проголосила себе Тимчасовим урядом Ольстеру, тобто вона мала намір відколотися від решти Ірландії, якщо автономія буде схвалена.
Роджер Кейсмент, чиє ім’я тепер було добре відоме, почав писати до націоналістичної преси, критикуючи юніоністів Ольстеру. Він засуджував насильство, до якого вдавалася в тих провінціях протестантська більшість проти католицької меншості, писав, що робітників цього віросповідання звільняють із фабрик і що муніципалітети католицьких кварталів зазнають дискримінації в їхніх пропозиціях і правах. «Коли я бачу, що відбувається в Ольстері, тписаз він в одній зі своїх статей, — мені стає соромно, що я протестант». У всіх своїх дописах він нарікав, що активність ультра поділить ірландців на ворожі банди, що спричиниться в майбутньому до трагічних наслідків. В іншій статті він суворо критикував священнослужителів англіканської церкви за те, що вони своєю мовчанкою підтримують зловживання проти католицької спільноти.
Хоч у політичних дискусіях він скептично ставився до ідеї, що Гоум-Рул допоможе Ірландії звільнитися від своєї залежності, у своїх статтях він дозволяв собі сподіватися, що якщо закон буде схвалений без тих поправок, які спотворюють його суть і Ірландія матиме свій парламент, зможе обирати своїх представників в органи влади й
