Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
— Те, що має тепер вагу, Роджере, це не кардинал Бурн, не я, не католики Англії й не католики Ірландії, — сказав падре Кейрі. — Те, що має тепер вагу, — це ви. Ваша нова зустріч із Богом. Саме в ній ви знайдете силу, істину, той мир, на який ви заслуговуєте після життя такого інтенсивного й наповненого такими випробуваннями, з якими вам довелося змагатися.
— Так, так, отче Кейрі, — стривожено погодився Роджер. — Я знаю. Але мені нелегко. Я докладаю зусиль, присягаюся вам. Намагаюся, щоб Він мене почув, щоб я зміг наблизитися до Нього. Іноді, дуже рідко, мені здавалося, я цього досяг. Тоді нарешті я міг відчути трохи миру, цю неймовірну умиротвореність. Як, наприклад, деякими ночами там, у Африці, під повним місяцем, під небом, усіяним зорями, коли жоден подмух вітру не ворушив листя дерев і було чутно лише шарудіння комах. Усе було так гарно й так спокійно, що мені в голову завжди приходила одна й та сама думка: «Бог існує. Як, бачачи те, що я бачу, я міг сумніватися в його існуванні?» Але в інших ситуаціях, отче Кейрі, в більшості ситуацій, я Його не бачу, Він мені не відповідає, не слухає мене. І я почуваю себе дуже самотнім. У своєму житті, в більшості випадків, я почував себе дуже самотнім. Тепер, у ці дні, таке зі мною відбувається дуже часто. Але самотність без Бога набагато гірша. Тоді я кажу собі: «Бог мене не чує й не почує. Я помру так само самотнім, як і жив». І щось мучить мене день і ніч, отче.
— Він тут, Роджере. Він вас слухає і Він вас чує. Він знає, як ви себе почуваєте. Знає, що ви Його потребуєте. Він вас не покине. Якщо існує щось таке, в чому я можу запевнити вас, у чому я цілком переконаний, то це в тому, що Бог не покине вас.
Витягшись у темряві на своєму ліжку, Роджер думав, що отець Кейрі взяв на себе обов'язок не менш героїчний, аніж повстанці на барикадах, приносити втіху й мир цим створінням, охопленим розпачем і безнадією, які просиджували в камері по багато років або готувалися піднятися на шибеницю. Робота жахлива, нелюдська, яка мусила наповнювати розпачем багато днів для отця Кейрі, а надто на початку його служіння. Проте він умів приховувати свій настрій. Він завжди зберігав спокій і в будь-яку мить передавав те почуття розуміння, солідарності, що так допомагало йому. Одного разу вони заговорили про повстання.
— Що робили б ви, отче Кейрі, якби тими днями були в Дубліні?
— Пішов би туди, щоб надавати духовну підтримку всім, хто її потребував би, як це робили стільки священиків.
Він додав, що не обов’язково треба поділяти переконання повстанців у тому, що волю для Ірландії можна здобути тільки зброєю, аби бути спроможним надавати їм духовну допомогу.
А втім, незалежно від того, що думав отець Кейрі, він завжди був категорично проти насильства. Але це не перешкодило б йому сповідати, причащати й молитися за всіх, хто його про це попросив би, допомагати санітарам і лікарям. Так робили багато священнослужителів, ченців і черниць, і духовне керівництво католицької церкви схвалювало їхню поведінку. Пастухи повинні перебувати там, де перебуває їхня отара, хіба не так?
Усе це було правдою, але правдою було також те, що ідея Бога не входила у вузькі рамки людського раціонального розуму. Треба було пропихати її силоміць, бо вона ніколи не вкладалася туди повністю. Він і Герберт Ворд часто говорили на цю тему. «У тому, що стосується Бога, треба вірити, а не міркувати, — казав Герберт. — Якщо починаєш міркувати, Бог розвіюється і зникає, як струминка диму».
Роджер прожив своє життя, віруючи й сумніваючись. Навіть тепер, на порозі смерті, він не був спроможний вірувати в Бога тією рішучою вірою, якою вірували його мати, батько та брати й сестра. Як пощастило тим, для кого існування Верховного Єства ніколи не було проблемою, а незаперечною очевидністю, завдяки якій світ для них перебував у повному порядку й усе знаходило своє пояснення та свій резон буття. Ті, хто вірував у такий спосіб, безперечно знаходили заспокоєння перед лицем смерті, якого ніколи не знали ті, хто, як він, жили, потай жартуючи з Богом. Роджер пригадав, що одного разу він написав вірш, якому дав таку назву «Потай від Бога». Але Герберт Ворд запевнив його, що то вірш дуже поганий, і він укинув його до сміттєвого ящика. Шкода. Йому хотілося б перечитати його й виправити тепер.
Почало розвиднятися. Між ґратками високого вікна пробився промінчик світла. Скоро прийдуть, щоб дозволити йому винести відро із сечею та екскрементами, й принесуть сніданок.
Йому здалося, що сьогодні сніданок затримується надовше, ніж звичайно. Сонце було вже високо в небі, і золоте й холодне світло наповнювало камеру. Він досить тривалий час читав і перечитував максими Томаса де Кемпіса про недовіру до знання, яке робить людей самовпевненими, і про те, що не варто гаяти час, «забагато міркуючи про речі темні й таємничі», за незнання яких нам навіть не дорікнуть на Страшному суді, коли почув, як великий ключ обкрутився в замковій шпарині й двері камери розчинилися.
— Доброго дня, — сказав охоронець, поклавши на підлозі чорний хлібчик і поставивши філіжанку з кавою.
Чи сьогодні буде чай? Бо з незрозумілих причин сніданок приносили то з кавою, то з чаєм, і така зміна відбувалася часто.
— Доброго дня, — відповів Роджер, підводячись на ноги й ідучи, щоб узяти відро. — Сьогодні ви прийшли набагато пізніше, ніж в інші дні, чи я помиляюся?
Дотримуючись наказу про те, що розмовляти з в’язнями не слід, охоронець йому не відповів, і Роджерові здалося, що він уникав дивитись йому у вічі. Він притримав двері, щоб дозволити йому вийти, і Роджер вийшов у широкий коридор, весь обвуглений сажею, несучи відро. Охоронець ішов за два кроки за ним. Роджер відчув, що настрій у нього покращився, коли дивився, як виграють промені літнього сонця на грубих стінах та
