Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Я застелив чисті простирадла, — сідаючи біля неї, сказав він. — Ліжко готове, можете вкладатися, як тільки я піду.

Вона глянула нього.

— Я… хіба я не проведу вас на вокзал?

— Мені здавалося, ви не любите прощання на пероні.

— Ох, — примирливим тоном сказала вона, — задля такого випадку…

Та він похитав головою.

— Мені краще поїхати самому. Крім того, вам треба поспати.

— Ага! — сказала вона. — Ага! Добре.

Їй подумалося: «Яка ж я дурна була!» Вона зненацька відчула, як уся похолола й заклякла. Вона енергійно струснула головою, втерла очі й усміхнулася.

— Ваша правда, я надто знервована. Це втома: треба відпочити.

Він узяв її за руку й підвів.

— А тепер я покажу вам усю вашу власність.

В спальні він зупинився перед шафою.

— Тут ви знайдете шість пар простирадел, наволочки й укривала. Десь є ще й перина, та я не знаю, куди її запроторив, консьєржка вам скаже.

Він відчинив шафу й глянув на стоси білої білизни. Потім зареготався; в нього був недобрий вигляд.

— Що таке? — чемно запитала Івіш.

— Все воно було моїм. Сміх та й годі!

Він обернувся до неї.

— Тепер я покажу вам комору. Ходімо.

Вони увійшли до кухні, й він показав їй на шафу в стіні.

— Отут. Ще є олія, сіль, перець і бляшанки з консервами. — Він піднімав одна по одній циліндричні коробки на рівень очей і обертав їх під лампою. — Це семга, це рагу, ось три бляшанки з квашеною капустою. Все ви поставите на водяну баню… — Він затнувся і знову недобре зареготався. Проте нічого не додав, глянув мертвими очима на бляшанку з зеленим горошком і поставив її назад у шафу.

— Обережно з газом, Івіш. Щовечора потрібно опускати ручку лічильник, перед тим, як ляжете спати.

Вони повернулися до кабінету.

— До речі, — сказав він, — виходячи, я скажу консьєржці, що залишаю вам помешкання. Завтра вона пришле до вас пані Бален. Це моя хатня прислуга, вона нічого.

— Бален?[19] — перепитала Івіш. — Яке чудернацьке прізвище!

Вона зареготалася, й Матьє усміхнувся.

— Жак повернеться лише напочатку жовтня, — сказав він. — Я дам трохи грошенят, щоб ви змогли його дочекатися.

В його гаманці була тисячофранкова купюра й дві по сто франків. Він дістав тисячу франків і простягнув їй.

— Дуже дякую, — сказала Івіш.

Вона взяла гроші й стиснула їх у долоні.

— Коли що, то гукайте Жака. Я напишу йому, що доручаю йому вас.

— Дякую, — повторювала Івіш. — Дякую. Дякую.

— Знаєте його адресу?

— Так, так. Дякую.

— Ну, тоді до побачення. — Він підійшов до неї. — До побачення, люба моя Івіш. Як у мене буде адреса, то я напишу вам.

Він узяв її за плечі й пригорнув.

— Люба моя маленька Івіш.

Вона покірно підставила йому чоло, й він поцілував її. Потім він потиснув їй руку і вийшов. Вона чула, як грюкнули двері в передпокої; потім вона розгладила тисячофранкову купюру, роздивилася віньєтки, а далі подерла її на вісім клаптів і жбурнула на килим.

Старий солдат із рудою бородою, поклавши долоню новобранцеві на плече, показував йому на африканський берег. «Вербуйтеся і завербовуйтеся до колоніяльного війська». В молодого новобранця був геть дурнуватий вигляд. Напевне, треба й це відбути: півроку в Бориса буде вигляд йолопа. «Вони обстрижуть мені чуприну, — зціпивши зуби, подумав він. — Мерзотники!» Ще ніколи в житті не почувався він таким запеклим противником війни. Він поминув непорушного вартового в будці. Борис крадькома зиркнув на нього, і мужність його раптом покинула. «Лайно!» — подумалося йому. Та він уже зважився, він од ніг до голови був охоплений тією лютою рішучістю: насилу переступаючи неслухняними ногами, він увійшов до казарми. Небо сяяло, легенький вітерець доносив до цих далеких передмість пахощі моря. «Як шкода, — подумав Борис, — як шкода, що така гожа днина!» Біля дверей комісаріяту туди-сюди походжав поліцай. Філіп дивився на нього; він почувався геть покинутим, і йому було холодно; щока і верхня губа боліли. Це буде безславне страдництво. Безславне і безрадісне: камера, а потім одного ранку шибениця в донжоні Венсенської вежі; ніхто про це не дізнається: всі вони відштовхнули його.

— Де комісар поліції? — поспитався він.

Поліцай глянув на нього.

— На другому поверсі.

Я буду своїм власним свідком, буду звітувати лише перед собою.

— Де записуються в добровольці?

Двоє вояків перезирнулися, і Борис відчув, як щоки його зашарілися. «Гарна ж у мене мармиза», — подумалося йому.

— Будинок у глибині двору, перші двері ліворуч.

Борис недбало відсалютував двома пальцями і твердою ходою перетнув двір; та він думав собі: «В мене дурнуватий вигляд», і це гнітило його. «Вони, либонь, аж лягають од реготу, — думалося йому. — Чолов'яга, який сам сюди прийшов, ніхто його в шию не гнав — це ж для них комедія та й годі!» Філіп стояв на повному світлі, дивився в очі невисокому добродієві з орденами, квадратною щелепою й думав про Раскольнікова.

— Ви комісар?

— Я його секретар, — відказав добродій.

Філіпові тяжко було говорити через набряклу губу, та голос його був ясний. Він ступнув уперед.

— Я ухиляюся від призову, — твердо сказав він. — І користуюся фальшивими документами.

Секретар уважно глянув на нього.

— Сідайте, — ввічливо сказав він.

Таксі їхало до Східного вокзалу.

— Ви запізнюєтеся, — сказала Ірена.

— Ні, — відказав Матьє, — якраз устигаю. — І задля пояснення докинув: — У мене була дівчина.

— Дівчина?

— Вона приїхала з Лаона, щоб побачитися зі мною.

— Вона кохає вас?

— Та ні.

— А ви кохаєте її?

— Ні, я залишаю їй своє помешкання.

— Добра дівчина?

— Ні, — відказав Матьє. — Недобра. Але й не погана.

Вони замовкли. Таксі минало Центральний ринок.

— Тут, тут, — раптом озвалася Ірена. — Це тут було!

— Так.

— Вчора це було. Боже милий! Так давно…

Вона відкинулася в глибину таксі, щоб дивитися через слюду.

— Кінець, — сказала вона, випроставшись.

Матьє не відповів. Він думав про Нансі: йому ніколи не доводилося там бути.

— А ви не дуже схильні до балачок, — сказала Ірена. — Проте мені з вами не нудно.

— Раніше я забагато балакав, — сказав Матьє. І обернувся до неї. — Що ви будете робити сьогодні ввечері?

— Нічого, — відказала Ірена. — Я ніколи нічого не роблю: мій старий утримує мене.

Таксі зупинилося. Вони вийшли, й Матьє заплатив.

— Не люблю вокзалів, — сказала Ірена. — Вони такі зловісні.

Вона раптом просунула свою руку йому під лікоть. Вона йшла поруч, мовчазна і звична: йому здавалося, ніби він знає її вже десять років.

— Мені треба взяти квиток.

Вони пройшли крізь натовп. То був цивільний натовп, мовчазний і повільний, там було декілька