Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Ви знаєте Нансі?

— Ні, — відказав Матьє.

— А я знаю. Скажіть, куди ви їдете.

— Авіяційні казарми Есе-ле-Нансі.

— Я знаю, — сказала Ірена. — Знаю.

Чоловіки з торбами стояли в черзі біля каси.

— Хочете, я куплю вам газету, поки стоятимете в черзі?

— Ні, — стискаючи її руку, відказав він. — Залишайтеся зі мною.

Вона задоволено усміхнулася йому. Вони потроху посувалися.

— Есе-ле-Нансі.

Він простягнув своє військове посвідчення, і касир дав йому квиток. Він обернувся до неї.

— Проведіть мене до виходу. Але мені не хотілося б, щоб ви йшли на перон.

Вони трохи пройшли і зупинилися.

— Що ж, прощавайте, — сказала вона.

— Прощавайте, — сказав він.

— Все тривало тільки одну ніч.

— Авжеж. Але ви будете єдиним моїм спогадом про Париж.

Він поцілував її. Вона запитала його:

— Ви писатимете мені?

— Не знаю, — відказав Матьє.

Якусь мить він мовчки дивився на неї, а потім пішов.

— Гей! — гукнула вона йому.

Він обернувся. Вона всміхалася, та губи її тремтіли.

— Я навіть не знаю вашого імени.

— Мене зовуть Матьє Делярю.

— Увійдіть.

Він сидів на ліжку в піжамі, як завжди гарно причесаний, як завжди вродливий, і їй подумалося, чи не надіває він на ніч сіточку для волосся. В його кімнаті пахнуло одеколоном. Він розгублено глянув на неї, хутко взяв окуляри на нічному столику і надів їх.

— Івіш!

— А певно! — добротливо відказала вона.

Вона сіла на краєчку ліжка й усміхнулася йому. Потяг до Нансі вирушав зі Східного вокзалу; в Берліні, може, допіру злетіли бомбардувальники. «Я хочу розважатися! Хочу розважатися!» Вона роззирнулася довкруг себе: це готельний покій, бридкий і багатий. Бомба проб'є покрівлю і стелю п'ятого поверху: я тут помру.

— Я й не сподівався побачити вас знову, — з гідністю сказав він.

— А чому? Тому що ви поводили себе як бидло!

— Ми були напідпитку, — сказав він.

— Я була напідпитку, бо дізналася, що провалилася на іспитах. А от ви не пили: ви хотіли затягти мене до своєї кімнати, чатували на мене.

Він геть розгубися.

— І ось я у вашій кімнаті, — сказала вона. — Ну?

Він почервонів мов буряк.

— Івіш!

Вона зареготалася йому в обличчя.

— А ви не такий і бридкий.

Настала довга мовчанка, потім незграбна рука легенько доторкнулася до її стану. Бомбардувальники перелетіли через кордон. Вона реготалася до сліз: принаймні не помру незайманкою.

— Це місце вільне?

— Угу! — буркнув гладкий дідуган.

Матьє поставив свого наплічника на багажну полицю й сів. Купе було повне; Матьє спробував було розгледіти своїх попутників, та було ще темно. Якусь хвилю він сидів непорушно, а потім потяг сіпнуло, і він рушив з місця. Матьє здригнувся від радости: кінець. Завтра Нансі, війна, страх, може, і смерть, свобода. Побачимо, подумалося йому. Побачимо. Він сягнув до кишені, щоб дістати люльку, і в пальцях зашурхотів конверт: то був Даніелів лист. Він хотів було знову покласти його до кишені, та йому зробилося немовби соромно: все-таки треба було його прочитати. Він натоптав люльку, запалив її і дістав з конверта сім густо списаних рівним почерком листків без жодних закреслень. «Він писав його з чернеткою. Який же він довгий», — тоскно подумалося йому. Він прочитав:

«Любий мій Матьє.

Добре уявляю собі твій подив і глибоко почуваю, наскільки недоречне це послання. Врешті, я й сам не знаю, чому звертаюся до тебе: напевне, шлях до гріха так само крутий і слизький, як і шлях до покути. Коли в червні я відкрив тобі один мальовничий аспект своєї натури, то цим, либонь, учинив із тебе свою довірену особу. Я мусив би пошкодувати за цим, бо пропускаючи крізь тебе всі події свого життя, я спонукав би тебе до активної ненависти, і мене це гнітило б, а для тебе воно було б згубним. Ти, либонь, гадаєш, що я пишу ці рядки з якоюсь посмішкою. Вже декілька днів на душі моїй лежить якась олив'яна легкість — вибач, якщо це словосполучення прикро вразило тебе, — тож ця Посмішка дарована мені як особлива ласка. Втім, облишимо це, тому що я писатиму тобі не про своє повсякдення, а про надзвичайну подію в моєму житті, тож, гадаю, реальною вона для мене стане лише тоді, якщо й для інших існуватиме так само, як і для мене. Й не тому що я аж настільки розраховую на твою довіру чи навіть на твою щирість. Якби я й попросив тебе відкласти набік твій улюблений раціоналізм, який ось уже понад десять років приносить тобі незлецький шмат хліба, то ти, либонь, і не подумав би зробити це. Та, може, тому й обрав я з-поміж усіх своїх друзів саме тебе, адже ти найменш надаєшся до того, щоб вислухати розповідь про цей нечуваний експеримент; можливо, це буде щось на кшталт контрольного експерименту. Ні, я не прошу, щоб ти відповів на цей лист — повір, мені було б дуже прикро, якби ти гадав, ніби зобов'язаний звертатися до мого здорового глузду, оскільки я й сам пречудово можу адресувати собі такі заклики. Скажу навіть більше: коли я думаю про здоровий глузд, священні засади та іншу позитивістську бридню, то сміх спадає на мене, мов та манна небесна. Втім, писати мені не треба й тому, що Марсель буде прикро вражена, побачивши у поштовій скриньці твоє послання. Вона подумає, що ми провадимо потаємне листування, і пречудово знаючи тебе, запідозрить, що ти великодушно пропонуєш напучувати мене в першу пору подружнього життя. Та ось в який спосіб твоє мовчання може послужити для мене контрольним експериментом: якщо я без тіні обурення зможу уявити собі твою „відразливу посмішку“ і збагнути приховану іронію, з якою ти будеш розглядати мій „випадок“, не знехтувавши при цьому того особливого способу життя, що його я для себе обрав, то в душі моїй зародиться певність, що я перебуваю на вірному шляху. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь і з огляду на психологічний вислід добрих послуг, цього разу я звертаюся до тебе, як до фахового філософа, адже свою оповідь викладаю я у плані метафізичному. Звичайно, ти вважатимеш, що претензії мої завеликі, адже я не читав ні Геґеля, Шопенгавера; та не став мені це на карб, тому що я не зміг би втілити в філософських поняттях нинішні порухи своєї душі й поступаюся в цьому тобі, позаяк це твоє ремесло, а я буду жити навмання, не так як ті ясновиди, до котрих належиш і ти. Проте гадаю, ти не так легко поступишся: цей сміх, ці тривоги, ці блискавичні інтуїтивні осяяння, — на