Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Ні.

— Адвокат?

— Ні.

— Отакого! — сказала вона. — Може, ви шахрай?

— Я викладач, — сказав Матьє.

— Цікаво, — трохи розчаровано сказала вона. Але потім хутко докинула: — Ну, та це не має значення.

Вона дивиться на мене. Він підвівся і взяв її за руку, трохи вище ліктя. Ніжне гаряче тіло трохи ум'ялося під його пальцями.

— Що це з вами? — запитала вона.

— Хочу доторкнутися до вас. У відповідь: ви ж дивитеся на мене.

Вона притулилася до нього, і погляд її затягло імлою.

— А ви подобаєтеся мені, — сказала вона.

— Ви мені теж.

— У вас є дружина?

— В мене нікого немає.

Він сів біля неї на ліжку.

— А ви? У вас є хто-небудь у житті?

— Ну… дехто є. — Вона з досадою махнула рукою. — Мене легко взяти.

Погляд зник. Залишилася китайська лялечка, яка пахла червоним деревом.

— Легко? Та й що? — запитав Матьє.

Вона не відповіла. Вона вхопила голову в руки і поважно дивилася в порожнечу. «Вона полюбляє замислюватися», — подумав собі Матьє.

— Коли жінка вбого вдягнена, то мусить бути такою, щоб її легко було взяти, — за мить озвалася вона.

І занепокоєно обернулася до Матьє.

— Я не викликаю у вас ніяковости? — запитала вона.

— Ні, — з жалем відказав Матьє. — Не сказав би.

Та в неї був такий засмучений вигляд, що він обняв її.

Кав'ярня була порожня.

— Зараз друга година ранку, еге ж? — запитала Івіш офіціянта.

Він утер очі зворотнім боком долоні і зиркнув на стінного дзигаря. Годинник показував пів на дев'яту.

— Можливо, — буркнув він.

Івіш скромно притулилася в куточку, напнувши спідницю на коліна. Я сирота, їду до тітки, яка мешкає в передмісті Парижа. Вона подумала, що в неї надто вже блищать очі й нагорнула коси на обличчя. Та серце по вінця наповнилося майже радісним збудженням: зачекати одну годину, перетнути одну вулицю, і вона стрибне в потяг; о шостій годині я буду на Північному вокзалі, спочатку піду в «Дом» і з'їм дві помаранчі, а потім подамся до Ренати позичити п'ятсот франків. Їй хотілося замовити коньяку, але ж сироти не п'ють міцного.

— Можете принести мені чаю з липового цвіту? — тоненьким голосочком запитала вона.

Офіціянт обернувся на підборах, він був жахливий, та його потрібно було улестити. Коли він приніс чай з липи, вона кинула нього ніжний наполоханий погляд.

— Дякую, — зітхнула вона.

Він став перед нею і спантеличено засопів.

— Куди це ви їдете?

— В Париж, — відказала вона, — до тітки.

— Ви часом не дочка пана Сергіна, того, що тримає тартак?

От йолоп!

— О ні, — сказала вона. — Мій батько загинув у 1918 році. Я з притулку для дітей учасників війни.

Він кілька разів хитнув головою й пішов собі: то був неотеса, селюк. В Парижі у всіх офіціянтів оксамитові погляди й вони вірять усьому, що їм кажуть. Від самісінького Північного вокзалу її впізнаватимуть: її чекають. Її чекають вулиці, вітрини, дерева цвинтаря Монпарнас і… і люди теж. Декотрі з тих, що не поїхали, як ото Рената, або із тих, що повернулися. Я знову знайду себе; тільки там вона була Івіш, між проспектом Дю Мен і набережними. Й мене покажуть на мапі Чехословаччину. Ох, пристрасно подумала вона, та нехай вони бомбують, як їм так хочеться, ми помремо разом, залишиться лише Борис, який тужитиме за нами.

— Погасіть світло.

Він послухався, кімната розчинилася у великому мороці війни, два погляди розпливлися у нічному мороці; залишалася тільки вузька стьожка світла поміж одвірком і прохиленою стулкою дверей, видовжене око, яке немовби наглядало за ними. Матьє збентежено рушив було до дверей.

— Ні, — озвався голос позаду. — Нехай будуть прохилені: через хлопчака, я хочу його чути.

Він повернувся в тишу, зняв черевики і штани. Правий черевик гупнув на підлогу.

— Покладіть одяг у фотель.

Він поклав штани і піджак, потім повісив сорочку на крісло-качалку, яке, рипнувши, гойднулося. Він стояв посеред кімнати, голісінький, опустивши руки і підкорчивши великі пальці на ногах.

— Ідіть.

Він простягнувся на ліжку біля гарячого голого тіла; вона непорушно лежала горілиць, руки її були притиснуті до боків. Та коли він поцілував її груди трохи нижче шиї, то відчув калатання її серця, гучні удари дерев'яного молотка, які стрясали її від ніг до голови. Він довго не ворушився, захоплений цією трепетною непорушністю: він забув Іренине обличчя; потім простягнув руку і пробіг пальцями по сліпому тілу. Хто завгодно. Недалеко від них проходили люди. Матьє чув, як риплять їхні черевики: вони гучно балакали й реготалися між собою.

— От скажи, Марселю, — озвалася якась жінка, — якби ти був Гітлером, то міг би сьогодні вночі заснути?

Вони зареготалися, їхні кроки і сміх подаленіли, й Матьє залишився сам.

— Якщо я повинна матися на бачності, — озвався сонний голос, — то скажіть відразу.

— Не треба остерігатися, — відказав Матьє. — Я ж не якийсь там негідник.

Вона не відповіла. Він чув її гучний мірний подих. Луки, нічні луки; вона дихала, мов трави, мов дерева; Та незграбна, напіврозтулена долоня швидко торкнулася його стегна і литки: це якось могло скидатися на пестощі. Він тихо підвівся і ковзнув на неї.

Борис різко відсунувся, відкинув простирадла й обернувся на бік. Лола не ворушилася; заплющивши очі, вона простяглася на спині. Борис зіщулився, щоб якомога довше уникнути доторку до просякнутого потом простирадла. Не розплющуючи очей, Лола сказала:

— Я починаю вірити, що ти кохаєш мене.

Він не відповів. Сьогодні вночі через неї він кохав усіх жінок на світі, герцогинь та інших. Раніше його непереборна цнотливість утримувала його руки на Лолиних плечах і грудях, а тепер він дав їм волю; розгулявся він і губами; тепер він сам шукав ті млості, в які зазвичай провалювався посеред утіхи і які викликали в нього жах, і єдине, чого він уникав, це були думки. Тепер він почувався нечистим і замурзаним, серце мало не вискакувало з грудей; це не було неприємно: такої миті потрібно було якомога менше думати. Івіш завжди казала йому: ти забагато думаєш, — і мала рацію. Він зненацька уздрів, як у кутиках заплющених Лолиних очей закипіли сльози, такі собі два озерця, рівень яких поволі зростав з обох боків носа. «А це що?» — подумалося йому. Вже цілу добу він почував холодок усередині живота, в нього не було бажання розчулюватися.

— Дай мені носовичок, — сказала Лола. — Там, під валиком.

Лола втерла очі й розплющила їх. Вона шорстко й недовірливо дивилася на нього. «Що ще я накоїв?» Та