Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Та ще сам герцог! — гукнула місіс О’Дауд Джозові, що зразу ж почервонів, як рак. — А то на гнідому лорд Аксбрідж. Який він елегантний! Ну викапаний мій брат Моллой Мелоні.
Ребека спершу не звернула уваги на карету, але помітивши, що в ній сидить її давня приятелька Емілія, ласкаво привіталася з нею, всміхнулася і, пославши їй поцілунок, грайливо помахала рукою в напрямку карети, знов почала розмову з генералом Тафто. Генерал запитав — Хто той товстий офіцер у кашкеті а галунами? — І Ребека відавши, що то «один офіцер з Ост-Індської служби». Зате Родон Кроулі відділився від товариства, під’їхав до карети, щиро потиснув Емілії руку, сказав Джозові: «Ну як справи, друже? — і так втупився в місіс О’Дауд і в її півнячі пера, що та вже подумала, чи, бува, не полонила вона його серце.
Джордж, що лишився трохи ззаду, відразу наздогнав карету разом з Доббіном. Вони віддали честь високим особам, серед яких Осборн миттю помітив місіс Кроулі. Він побачив, як Родон, фамільярно схилившись над їхньою каретою, розмовляв з Емілією, і так зрадів, що відповів на його тепле вітання аж надто палко. Родон і Доббін обмінялися дуже стриманими поклонами.
Кроулі сказав Джорджеві, що вони з генералом Тафто зупинилися в «Hôtel du Parc», і Джордж узяв з нього слово, що він скоро навідається до них.
— Шкода, що я не зустрів вас три дні тому, — мовив Джордж. — Я давав обід у ресторані… було дуже приємно.
Лорд Голодвірс з графинею і леді Бланш виявили нам честь і пообідали з
нами.
Дуже шкода, що вас не було.
Давши цим взнаки, що вій претендує на становище світської людини, Осборн попрощався з Родом, який поїхав алеєю доганяти своїх високопоставлених супутників. Джордж і Доббін знов зайняли місце обабіч карети Емілії.
Який той герцог красень! — зауважила місіс О’Дауд. — Уелслі й Мелоні — родичі, але я, звичайно, й гадки не маю відрекомендовуватись, хіба що його вельможність сам згадає про наші родинні зв’язки.
Він чудовий воїн, — мовив Джоз, почувши себе куди впевненіше, коли та велика людина поїхала. — Хто ще коли вигравав таку битву, як під Саламанкою? Га, Доббіне? А де він навчився такого мистецтва? В Індії, голубе! Джунглі добра школа для генерала, не забувайте цього. Я його також колись знав, місіс О’Дауд, на одній вечірці в Думдумі ми обидва танцювали з міс Катлер, дочкою того Катлера, що в артилерії… Гарна з біса дівчина! — Поява високих осіб стала темою їхньої розмови під час прогулянки й за обідом, коли всі вони зібралися їхати в оперу.
Усе було майже таке, як у добрій старій Англії. Театр був повний знайомих британських облич і туалетів, якими давно вже прославилися британські жінки.
Місіс О’Дауд посідала серед них не остане місце. На чоло в неї звисало кучеряве пасмо волосся, а її ірландські діаманти й жовті самоцвіти затьмарювали, на її думку, вві оздоби, які лише були в театрі. її присутність була для Осборна нестерпною, але вона приходила на всі вистави, коли чула, що там будуть її молоді приятелі. Їй не могло б ніколи спасти на думку, що вони не в захваті від її товариства.
Вона була для тебе корисна, люба моя, — сказав Джордж дружині, яку міг з чистим сумлінням залишати саму, коли поряд була месіє О’Дауд. — Але як добре, що приїхала Ребека! Тепер ти будеш бавити час із нею і ми можемо спекатися цієї клятої ірландки.
Емілія нічого не відповіла на це. І звідки нам знати, що вона подумала? Загальний вигляд Брюссельського оперного театру не справив великого враження на місіс О’Дауд, бо він не був такий гарний, як театр на Фішембл-стріт у Дубліні, і французьку музику, на її думку, не можна було порівняти з мелодіями її вітчизни.
Всіма цими враженнями вона дуже голосно ділилася з друзями, самовдоволено обмахуючись великим рипучим віялом.
Родоне, любий, хто та кумедна жінка, njo сидить з Емілією? — запитала дама в ложі навпроти (вона наодинці майже завжди була ласкавіша з чоловіком, ніж у товаристві). — Не бачиш хіба, ота з чимось жовтим на капелюшку, в червоній атласній сукні і з великим годинником? — Поруч із тією гарненькою жінкою в білому? — спитав середнього віку джентльмен з орденами в петельці, в кількох жилетах і з великою накрохмаленою краваткою.
Гарненька жінка в білому — це Емілія, генерале. Ну й розпусник же ви, завжди помічаєте всіх гарненьких жінок! — Тільки одну, присягаюся! — вигукнув захоплений генерал, а дама легенько вдарила його великим букетом, що був у неї в руках.
Та це ж він! — мовила місіс О’Дауд. — І букет той самий, що він купував на квітковому ринку.
Коли Ребека впіймала погляд Емілії, вона знов зробила свій невеличкий маневр з поцілунком, а місіс О’Дауд, думаючи, що це вітаються з нею, відповіла найчарівнішою усмішкою, що змусила бідолашного Доббіна пирхнути й вискочити з ложі.
Після закінчення дії Джордж відразу вийшов, щоб засвідчити свою пошану Ребеці в її ложі. В коридорі він зустрів Кроулі й перемовився з ним кількома фразами про події останніх двох тижнів.
Ну що, з моїм чеком усе гаразд? — із змовницьким виглядом запитав Джордж.
Так, голубе, — відповів Родон. — Я залюбки дам вам відігратися. А як батько, подобрішав? — Ще ні,— відповів Джордж, — але напевне подобрішає. Та я маю і свої гроші, по матері. А ваша тітка зласкавилась? — Подарувала мені двадцять фунтів, клята стара скнара. Коли ми зустрінемося? Генерал у вівторок не обідає вдома. Може, прийдете? А ще скажіть Седлі нехай зголить вуса. На якого біса цивільному знадобилися вуса і ті ідіотські шнури на куртці?
