Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Сподіваюся, там не буде більше ніяких дам, крім нас, — мовила леді Голодвірс, міркуючи про ті запросини і про те, що вони надто швидко їх прийняли.

Боже мій, мамо, невже ви можете допустити, що він приведе свою дружину? — зойкнула леді Бланш, яка минулого вечора не одну годину кружляла Джорджа у вальсі, що недавно став модний. — Ті чоловіки ще нічого, але їхні жінки…

Дружина його буде, адже він щойно одружився, і я чув, що вона з біса гарна, — сказав старий граф.

Ну що ж, люба моя Бланш, — мовила мати, — я вважаю, що коли тато хоче йти, ми теж підемо, але, звичайно, в Англії нам не обов’язково підтримувати це знайомство.

Отже, вирішивши не впізнавати свого нового знайомого на Бонд-стріт, ці вельможні особи в Брюсселі пішли до нього на обід, ласкаво дозволили Джорджеві заплатити за прирощення і виявили свою гідність тим, що бентежили його дружину й старанно вилучали її зі спільної розмови. Ніхто так не вміє виявляти свою гідність, як британські аристократи. Спостерігати, як вельможна леді трактує іншу, скромнішу за себе жінку, — дуже повчальна розвага для відвідувача Ярмарку Суєти, що має нахил до філософських роздумів.

Парадний обід, на який бідолашний Джордж витратив багато грошей, був найсумнішою подією за весь медовий місяць Емілії. Вона написала матері про нього дуже жалісливого листа: як графиня Голодвірс не відповіла їй на якесь звертання, як леді Бланш роздивлялася на неї в лорнетку, як через це лютував на них капітан Доббін і як мілорд, коли всі вийшли з-за столу, попросив доказати йому рахунок і заявив, що обід був з біса поганий і з біса дорогий. Та хоч Емілія розповіла в листі і про неввічливість гостей, і про те, як їй було тяжко й прикро, стара місіс Седлі однаково дуже втішалася й так часто розповідала про Еміліїну приятельку графиню Голодвірс, що чутка про те, як його син пригощав перів та графів, докотилася до вух старого Осборна в Сіті.

Той, хто знає теперішнього генерал-лейтенанта Джорджа Тафта, кавалера ордена Лазні, і бачив, як він під час сезону майже щодня статечно прогулюється на Пел-Мел у лакових чоботях на високих підборах, зазираючи під капелюшки зустрічних жінок, або гарцює на чудовому гнідому коні і стріляв очима в екіпажі на паркових алеях, — хто бачив теперішнього сера Джорджа Тафто, той навряд чи впізнає в ньому хороброго офіцера, що відзначився в Іспанії і під Ватерлоо.

Тепер у нього густе хвилясте каштанове волосся, темні брови й темно-руді бакени.

1815 року він був русявий, лисий і гладкий, а тепер якось дуже зсохся. Коли він мав десь років сімдесят (тепер йому майже вісімдесят), його сивий, ріденький чуб раптом погустішав, став каштановим і кучерявим, а брови та бакени — такого кольору, як тепер. Лихі язики кажуть, що груди в нього добре підбиті вовною, а на голові в нього перука, бо волосся ніколи не відростає. Том Тафто, з батьком якого генерал давно посварився, казав, що мадемуазель де Жезей із Французького театру вискубла його дідові чуба в акторській кімнаті; але ж відомо, що Том заздрісний і любить обмовляти людей, та й генералова перука не має ніякого стосунку до нашої повісті.

Якось, коли деякі наші приятелі з *** полку вешталися по квітковому ринку Брюсселя після огляду ратуші, що, на думку місіс О’Дауд, була далеко не така велика і гарна, як гленмелонський будинок її батька, туди під’їхав один офіцер високого звання в супроводі ординарця і, злізши з коня, вибрав найкращий букет, який тільки можна придбати за гроші. Коли ті чудові квіти були загорнені в папір, офіцер знов сів на коня і поїхав з поважною, самовдоволеною міною, віддавши букет ординарцеві, який, усміхаючись, повіз його за ним.

Аби ви побачили квіти в Гленмелоні! — зауважила місіс О’Дауд. — Мій батько має трьох садівників шотландців і дев’ятеро помічників. У нас цілий акр займають оранжереї, а ананаси щороку родять, як горох. Грона винограду в нас важать по шість фунтів кожне, а квітки магнолії, щоб я провалилася, коли брешу, такі завбільшки, як чайник. Доббін, який ніколи не дражнив місіс О’Дауд, на відміну від негідника Осборна, що радо користався кожною такою нагодою (на превеликий жах Емілії, яка благала його пошанувати приятельку), відсахнувся назад, пирхаючи й захлинаючись, аж поки опинився на чималій відстані, де голосно зареготав, дивуючи перехожих.

Чого та жерделя кудкудакне? — запитала місіс О’Дауд. — Може, в нього пішла кров з носа? Він завжди каже, що в нього йде кров з носа. Як вона в нього ще й досі не витекла. Хіба квітки на наших магноліях не такі завбільшки, як чайник, О’Дауде? — Такі, Пеггі, або ще й більші,— відповів майор.

Цю розмову урвала поява офіцера, що купував букет.

От чорт, який гарний кінь! Хто це? — запитав Джордж.

Аби ви побачили Молоса, коня мого брата Молоса Мелоні, того, що виграв приз на перегонах!.. — вигукнула місіс О’Дауд і хотіла далі розповідати родинну історію, та чоловік перебив її словами:-Та це ж генерал Тафто, що командує *** кавалерійською дивізією! — А тоді спокійно додав: — Нас обох поранило в ногу під Талаверою.

Після чого ви й отримали підвищення, — сміючись, зауважив Джордж. — Кажете, генерал Тафто? Отже, люба моя, приїхали й Кроулі.

Емілія враз посмутніла — вона й сама не знала чому, їй здалося, що й сонце вже світить не так ясно, і дахи та фронтони старовинних будинків раптом стали не такі мальовничі, хоч на небі саме полум’яніла вечірня заграва, і взагалі то був один із найпогідніших, найкращих днів кінця травня.

Містер Джоз найняв пару коней для своєї відкритої карети і завдяки їм та вишуканому лондонському екіпажеві став дуже помітною постаттю на вулицях Брюсселя. Джордж купив собі верхового коня і разом з капітаном Доббіном часто супроводжував карету, коли Джоз із сестрою виїздили на свою щоденну прогулянку.

Якось вони вибралась кататися в парк, і так