Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Агов, Добі! Ходи випити, друже! Вино в герцога таке, що варто скуштувати! Налийте мені ще, шановний, — простягнув він тремтячою рукою свій келих.

Ходімо звідси, Джордже, — з таким самим поважним виглядом сказав Доббін. — Не пий більше.

Чому не пити? Що може бути краще за вино? Випий, нехай трохи порожевіють твої запалі щоки, друже. На! — Доббін підступив ближче і щось прошепотів йому на вухо. Джордж стрепенувся, нестямно вигукнув «ура!», вихилив келих, стукнув ним по столу і швидко вийшов під руку з приятелем.

Ворог переправився через Самбру, — ось що сказав йому Вільям. — Наше ліве крило вже введене в бій. Ходімо, за три години й ми вирушаємо.

Джордж тремтів від хвилювання, бо хоч цієї новини довго чекали, вона все ж таки прийшла несподівано. Що важили тепер кохання й інтриги? Швидко йдучи додому, він думав про безліч речей, тільки не про це — думав про минуле і про надії на майбутнє, про те, яка його чекає доля, про дружину, а може, й дитину, яку він хтозна чи побачить. Ох, як би йому хотілося, щоб він, не зробив того, що вже було зроблене цього вечора! Принаймні він міг би з чистим сумлінням попрощатися з ніжною, невинною істотою, кохання якої він так мало цінував! — Джордж думав про своє коротке подружнє життя. Протягом цих кількох тижнів він розтринькав майже весь свій маленький капітал. Як же він негарно, нерозважно повівся! Що він залишить дружині, якщо його спіткав лихо? Ні, він не гідний її! Навіщо він одружився? Він непридатний для родинного життя. Чому він не послухався батька, що був для нього такий щедрий? Надія, жаль на себе, шанолюбство, ніжність, егоїстичне каяття впереміш зринали в його серці. Він сів писати батькові листа, згадуючи те, що вже раз казав йому, як мав іти на поєдинок. Уже почало благословлятися на світ, коли він скінчив цього прощального листа. Він запечатав його й поцілував печатку. Він думав про те, як негарно розлучився зі своїм шляхетним батьком, згадував, скільки добра зробив йому суворий старий джентльмен.

Ще раніше, тільки-но повернувшись додому, Джордж зазирнув до спальні Емілії: дружина лежала тихо, із заплющеними очима, і він був радий, що вона спить.

Служника він уже застав за зборами в дорогу; той зрозумів його знак не зчиняти гамору, і все було спаковане тихо й дуже швидко. «Чи мені збудити Емілію, — міркував Джордж, — чи краще залишити записку її братові, щоб він передав їй страшну новину?» Вій зайшов до спальні ще раз глянути на неї.

1 Взутися (франц.).

2 Корсетницю (франц.).

3 Дуже милий (франц.).

Емілія чула, як він заходив до кімнати першого разу, але не розплющувала очей, щоб навіть її безсоння не здалося йому докором. Але вже саме те, що він прийшов з бенкету так швидко після неї, трохи заспокоїло її несміливе серденько, і, обернувшись у його бік, коли він обережно вийшов з кімнати, вона задрімала.

Тепер Джордж ввійшов ще обережніше і знов глянув на неї. При тьмяному світлі нічника вій бачив її миле, бліде личко; почервонілі повіки з довгими віями були стулені, а одна кругла біла рука лежала на ковдрі. Господи милосердний, яка ж вона чиста, яка гарна, яка ніжна й самітна! А він — який він брутальний, черствий егоїст! Щиро каючись, охоплений соромом, він стояв у ногах ліжка й дивився на Емілію. Як він зважився, хто він такий, щоб молитися за таку безневинну істоту? Нехай бог благословить її! Нехай бог благословить її! Він підійшов до ліжка, глянув на її руку, м’яку, теплу від сну руку, і обережно нахилився до делікатного, блідого личка. І чудові руки ніжно обняли його за шию.

Я не сплю, Джордже, — сказала нещасна жінка й так заплакала, що її серденько, яке тепер було так близько від його серця, мало не розірвалося. Вона, бідолашна, прокинулася — і для чого? Тієї хвилини з плацдарму гучно пролунали звуки сурми, підхоплені по цілому місті, і від гуркоту барабанів піхоти і виску шотландських волинок усі прокинулися.

Ми не претендуємо на те, щоб нас зарахували до воєнних романістів. Наше місце серед мирних людей. Коли палуби звільнено для бойових дій, ми спускаємося вниз і покірно чекаємо. Ми б тільки заважали тим сміливцям, що змагаються в нас над головою. З *** полком ми дійдемо до міської брами і, залишивши майора О’Дауда виконувати свої обов’язки, повернемося до його дружини, до наших дам та обозу.

Майор та його дружина не були запрошені на бенкет, па якому в попередньому Розділі виступили інші наші приятелі, тож мали більше часу для здорового, природного відпочинку в постелі, ніж ті, хто хотів не лише виконати свій обов’язок, але й повеселитися.

Я певен, люба Пеггі,— сказав майор, неквапом натягаючи на вуха нічний ковпак, — що за день чи два тут почнеться такий танок, якого багато хто з тих танцюристів на бенкеті зроду не бачив.

Йому було куди приємніше лягти спати після спокійно випитого вдома келиха вина, ніж брати участь у якихось там розвагах. Пеггі, з свого боку, рада була б похизуватися на бенкеті в своєму капелюшку з райським птахом, якби не та новина, що приніс чоловік, — вона її відразу засмутила.

Добре було б, якби ти збудила мене за півгодини до того, як засурмлять збір, — сказав майор дружині.— Десь о пів на другу, люба, і доглянь, щоб мої речі були готові. Може так вийти, що я не повернуся снідати, місіс О’Дауд, — і з цими словами, які означали, що полк вирушить таки вранці, майор замовк і заснув.

Місіс О’Дауд, у папільйотках і в нічній кофті, вирішила, що за таких обставин вона, як добра господиня, повинна діяти, а не спати.