Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Раптом почулася автоматна черга. Позаяк німцям не вдалося спуститися вниз, вони вирішили стріляти. Але головне — перед ними майже на сто вісімдесят градусів навкруги простягався Дикий Яр, а вони й гадки не мали, якою дорогою ми тікаємо, тож і взялися палити навсібіч. Крім того, вони не знали, наскільки крутим був Яр, от і стріляли майже горизонтально. Коли почалася стрілянина у наш бік, ми почули, як засвистіли кулі над головами.

— Мерщій, ходімо, не спиняймося, — скомандував Ґраньйоло, — для них ми й досі поза досяжністю.

Однак кілька німців, мабуть, таки спустилися, аби поглянути, наскільки крутосхилим є Яр, і тепер пси стрімко бігли у точно заданому напрямку. Тепер кулі свистіли значно нижче, майже поруч. Десь недалечко в кущах чувся шурхіт від тих куль, що свистіли вже зовсім близько від нас.

— Не боїтися, — мовив один з козаків, — я знаю Reichweite їхніх Maschinen.

— Дальність пострілу, — прошепотів Ґраньйоло.

— Так, так. Якщо вони не підійдуть до нас ближче, а ми поспішимо, кулі у нас не поцілять. Хутчіш.

— Ґраньйоло, — пробелькотів я крізь Сльози, усім серцем воліючи опинитися у маминих обіймах, — я зможу йти хутчіш, а от ви, ви — ні. Ви намарно тягнете за собою цих двох. Дарма що я побіжу вперед, як гірський козлик, вони ж бо будуть загальмовувати нас, гаячи дорогоцінний час. Лишімо їх тут, бо як ні, клянуся — я побіжу стрімголов уперед, та й по всьому!

— Якщо ми залишимо їх тут, вони одним духом звільняться від мотузок і покличуть своїх товаришів, — пояснив Ґраньйоло.

— Я порішу їх прикладом, не писнуть, — проказав майже поскладово козак.

При самій думці, що цих двох уб’ють, я закляк. Проте почувши, що Ґраньйоло прогарчав у відповідь, звеселився:

— Не допоможе, побий їх лиха година. Навіть якщо ми лишимо їхні трупи тут, собаки їх унюхають, і німці дізнаються, якою дорогою ми йдемо. — Через хвилювання він забув, що говорив з іноземцями інфінітивами: — Єдине, чим можна зарадити, — кинути їх у якомусь місці й піти іншим шляхом. Поки наші переслідувачі вовтузитимуться там, ми виграємо хвилин з десять, а може, й більше. Ямбо, чи нема праворуч хибної стежки, що йде до урвища? От і добре, ми кинемо їх там. Ти казав, що, коли піти цією стежкою, то полетиш у яругу, нам так і треба. Пси потягнуть німців до самого дна. Поки німці розберуться з цією плутаниною, ми вже будемо в долині. Хто туди впав, той пропав, чи не так?

— Ні, я не казав, що як упадеш, то точно розіб’єшся на смерть. Кістки собі перетрощиш, а як зовсім невдало летітимеш, то проб’єш собі об камінь голову...

— Ет, бісова дитина... Чому сперш одне казав, а тепер інше? Тоді ці двоє, упавши, розірвуть мотузки й матимуть ще досить сил, аби загорлати своїм, щоб не йшли у їхній бік і були уважними!

— Тоді треба скинути униз їхні трупи, — мовив козак, що знався на тому, як влаштований цей бридкий світ.

Я стояв зовсім поруч з Ґраньйоло і міг бачити його обличчя. Якщо йому колись доводилося бліднути, зараз він був блідий, як ніколи. Він звів очі вгору, неначе просив у неба сил. У цю мить ми почули, як зовсім поруч, на висоті людського зросту, просвистіла куля. Один з бранців щосили штовхнув свого охоронця, обоє впали додолу, й козак застогнав від болю, адже полонений стусонув йому головою просто в зуби. Він робив усе можливе й неможливе, аби наробити якнайбільше галасу. І тут Ґраньйоло вирішив:

— Або вони, або ми. Ямбо, як зверну праворуч, скільки треба ступити кроків до урвища?

— Десять, десять моїх, а твоїх буде десь вісім. Ступиш трохи вперед і відразу ж відчуєш, де починається схил. Від початку до краю рівно чотири кроки. Для певності зроби три.

— Отож, — мовив Ґраньйоло, обертаючись до козацького голови, — я піду першим, ви двоє слідом штовхайте цих іродів і тримайте їх рівно за плечі. Всі інші — лишайтеся на місці й чекайте.

— Що ти надумав? — питаюсь, цокотячи зубами.

— Цить, тихо. Ми на війні. Ти теж не руш. Це наказ.

Вони зникли праворуч від каменя, їх поглинув fumifugium. Ми почекали кілька хвилин, потім почули, як покотилося каміння, і якесь ляскання. За мить Ґраньйоло й двійко козаків знову опинилися поруч нас. Уже без німців.

— Ходімо, — скомандував Ґраньйоло, — тепер ми зможемо йти хутчіш.

Він узяв мене за лікоть. Я відчув, що він тремтить з маківки до п’ят.

Ми йшли пліч-о-пліч, і я зауважив: на ньому був светр з високим коміром, а на грудях зараз теліпався футлярчик зі скальпелем. Отже, він витягував його.

— Що ти накоїв, скажи? — спитав я крізь сльози.

— Не думай про це. Так було правильно. Собаки унюхають запах крові й потягнуть за собою всіх інших. Ми врятовані, давай, не зупиняйся.

А потім, побачивши, що очі у мене налилися слізьми, додав:

— Або ми, або вони. Двоє чи десятеро. Така війна. Йди ж бо, йди.

Ми йшли ще з півгодини. Десь високо повсякчас чулося знавісніле гавкання й скигління. Але не за нами, десь-інде. Галас усе віддалявся, тихшав. Врешті ми вийшли у глиб Яру, до шляху. Вже недалечко, поряд у підліску, на нас чекала вантажівочка Джиджіо. Ґраньйоло сказав козакам іти вгору:

— Я проведу їх. Хочу впевнитися, що вони дійдуть до «бадоліанців». — Він опускав очі, намагаючись не дивитися на мене, хотів якнайшвидше відправити мене геть. — Ти йди звідси, повертайся додому. Сьогодні ти був молодчиною. Заслуговуєш на орден. А за решту не переймайся. Ти виконав свій обов’язок. Якщо хто і винен у чомусь, то це лише я.

Я прийшов додому спітнілий, закоцюблий і геть виснажений. Я сховався у своїй кімнатці і хотів не спати всю ніч. Але де там! Вийшло на гірше. Знесилений, я час від часу куняв, але, щоразу заплющуючи очі, бачив дядьків Ґаетано, що танцювали з перерізаними горлянками. Мабуть, підіймалася температура. «Треба висповідатися, висповідатися», — повторював я.

Та вранці стало ще гірше. Я мав прокинутися приблизно у той час, що й усі, щоб мати змогу попрощатися з татом, котрий уже їхав до міста. Мама ніяк не могла взяти втямки, чому я сьогодні такий дивний. За кілька годин