Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Антінея, невимовної краси фатальна жінка, постає переді мною, зодягнена в єгипетський клафт (цікаво, який він, той клафт, мабуть, це щось пречудове, що приховує принади й одночасно показує їх), котрий спадає на її густі й хвилясті індигово-чорні коси, а важкі позолочені краї вбрання прикривають її тендітні стегна.

На ній була туніка з чорного серпанку із золотавим вилиском, тонесенька-тонесенька, простора, ледь прикрита шарфом із білого мусліну, вишитим ірисами і чорними перлами. Під тим убранням — тендітна дівчина, очі її довгі і чорні, а усмішка не схожа на жодну усмішку східних жінок. Під дияволічними складками її вбрання важко розгледіти вигини тіла, але з боків розрізи туніки (ох, знову ці розрізи!) зухвало розходяться, на мить відкриваючи очам її невеличкі груди, оголені руки й загадкові тіні, що проступають крізь чорний серпанок. Зухвало-цнотлива звабниця. За таку чоловікові й з життям розпрощатись не жаль.

О сьомій, щойно тато повертається з роботи й заходить до кімнати, я спантеличено закриваю книжку. Він гадає, що я просто приховую, що проводжу час читаючи. Каже, що я надто багато читаю і від того у мене псується зір. Радить мамі частіше виганяти мене на вулицю, хоч би на велосипеді покататися.

Втім, тут, у місті, я не терплю сонця, хоч під соларським сонцем почувався пречудово. Батьки зауважили, що я часто примружую очі й зморщую носа:

— Ти наче погано бачиш, але ж зір у тебе добрий? Не мружся! — гримають вони щораз.

Чекаю, поки прийдуть осінні тумани. Але чому ж я так уподобав туман, коли саме у тумані у Дикому Яру трапилась моя єдина за роки війни ніч жахіть? Тому, що навіть там туман мене захищав, надаючи мені неспростовне алібі. Туман затулив усе, я нічого не бачив. Нічого.

З першими туманами до мене знову повертається моє старе рідне місто, де зникають сонливо безмірні простори. Порожнеча зникає, і з молочнистої сірості, у світлі ліхтарів з’являються шпилі, роги будівель, несподівано показуються фасади, все виринає з нічого. Як утішливо, саме так, коли місто поринало у цілковите затемнення. Моє місто було створене, намислене й намальоване багато-багато поколінь тому, аби ходити в сутінках, міцно притискаючись до муру. Тепер воно стало прекрасним і заступницьким.

Коли ж з’явився «Гранд-Готель» — перший комікс для дорослих, цього ж року чи вже наступного? Перша ж ілюстрація з кінороману мене принаджує й змушує тікати.

Хоча у порівнянні з тим, що я пізніше відкопав у дідовій книгарні, це було просто дріб’язком. То був один французький журнал, розгорнувши який, я відчув, як мені запекло від сорому. Я засунув його під сорочку і гайда з крамнички.

Ось я вже вдома, вмостився на ліжку в своїй кімнаті, лежачи на животі й уткнувшись лоном у матрац. Достоту, як не радять мені робити у всіх книжечках з виховання в собі доброчесності. На одній сторінці я побачив невеличкий, хоч і надзвичайно прикметний малюнок, на якому була зображена Жозефіна Бейкер[240], з оголеними грудьми.

Я щосили намагаюся дивитися в її наведені чорним очі, аби лишень не дивитися на її груди. Але погляд усе одно опускається нижче. Гадаю, що це взагалі перші оголені груди, котрі я побачив за життя, адже оте, за ганчір’ям калмичок à poil, грудьми соромно звати.

Медово-солодка хвиля пробігає моїми жилами, десь далеко у горлі відчуваю кислий присмак, у скронях вистукує кров, а у паху коїться щось нестямне. Наляканий і принижений, я встаю з ліжка. Питаю себе невпинно, яка ж така болість охопила мене, а сам раюю, розчиняючись у тому первородному бульйоні.

Гадаю, це була моя перша еякуляція. Для мене вона видається чимось навіть більш сороміцьким, аніж убивство двох німців. Я знову згрішив. Тієї ночі у Дикому Яру я став німим свідком таємниці смерті, а тепер я збагнув, що непрохано вдерся у заборонену таємницю життя.

Я у сповідальні. Полум’яно-пристрасний капуцин довго повідав мені про чесноту цнотливості. Нічого нового, окрім того, що я вже прочитав у брошурках на своєму горищі, я від нього не довідався, але його слова пробудили в мені бажання знову перечитати «Завбачливого юнака» дона Боско:

«Навіть у вашому юному віці нечистий розставляє свої лабети, щоб піймати у них вашу душу... Добре зарадить цьому, якщо ви уникатимете спокус, розмов непристойних і публічних дивовищ, у котрих немає для вас нічого доброго... Намагайтеся бути повсякчасно при ділі, коли не маєте діла, прикрашайте вівтарі, ладнайте образи чи маленькі зображення... Якщо ж спокуса не відступає, перехрестіться Святим Хрестом, припавши вустами до будь-якої священної речі зі словами: «Святий Луїджі, стережи мене від гріха проти Бога мого». Я кажу вам про святого Луїджі, бо Церква наша вважає його за захисника й покровителя юнацтва...

Найперше — уникайте спілкування з особами протилежної статі. Зрозумійте мене правильно: юнак не повинен вступати в будь-які близькі стосунки з дівчатами... Очі — то є вікна, крізь які гріх торує собі шлях у наші серця. Отже, не зупиняйте погляд на тому, що хоч би дещицею своєю супротивить цнотливості. Святий Луїджі Ґонзаґа не бажав навіть, щоб бачили стопи його, коли він лягав спати чи вставав з постелі. Не дозволяв собі глянути рідній матері в очі... Він два роки пробув служкою при королеві Іспанії, але й разу не насмілився звернути на неї свій погляд».

Наслідувати святого Луїджі — справа нелегка, позаяк ціна за втечу від власних спокус видається мені дещо зависокою. Адже молодик шмагав себе до крові, мостив дерев’яні тріски під простирадло, щоб завдавати собі болю навіть під час сну, підкладав під одяг кінські остроги, бо не мав волосяниці. Йдучи, стоячи чи сидячи, він відчував постійну незручність. Одначе сповідач як приклад пропонує мені наслідувати блаженного Доменіко Савіо, у котрого коліна на штанинах були геть протерті від ревного моління навколішки, проте його покаяння було не таке кровопролитне, як у святого Луїджі. Втім, мені дозволено, щоправда, як взірець блаженної краси, споглядати ніжний лик Богоматері.

Силкуюся пройнятися чарами сублімованої жіночності. Співаю у хорі у церковній апсиді, а по неділях — у якому-небудь святилищі:

Удосвіта приходиш Ти,

О незрівнянна Діво,

Й сяйвом Твоїм втішається земля.

Вночі на небі нема, ніж Ти, гарнішого світила.