Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Озвався головний козак:

— Я знаю, як вони роблять. У них одна вівчарка на п’ять чоловік. Хоч-не-хоч, а нам усе одно треба рушати. Може, натрапимо на когось без собаки.

— Rien ne va plus[229], — відповів Ґраньйоло-грамотій. — Іти поволі. Стріляти лише, як я скажу. Тримати напоготові хустки й ганчір’я. І ще мотузки знайдіть. — Потім він пояснив мені: — Ми кинемося вулицею до рогу. Як шлях вільний, умить перескочимо на той бік стіни й гайда. А як підійде хто з собаками, нам капець. У найгіршому разі доведеться стріляти у фріців і псюків, але й то залежить від того, скільки їх набіжить. А якщо вони без собак, тоді пропустимо їх уперед, потім зайдемо ззаду, зв’яжемо їх і заткнемо роти ганчір’ям, щоб не закричали.

— І лишимо їх тут?

— От молодець! Ні, заберемо їх у Яр, бо іншого виходу немає.

Він у двох словах пояснив усе козакові, що знав італійську, а той переказав своїм.

Панотець виніс нам ганчір’я й мотузки, якими підперізують священицькі ризи.

— Ну ж бо, паняйте, — мовив, — бережи вас Господь.

Ми пішли вулицею. З провулка ліворуч чулися голоси німців. Лише голоси, ані скавчання, ані гавкання.

Ми повлипали у стіну за рогом. Чутно було, як наближалося двоє. Вони балакали поміж собою, ймовірно, лаялися, адже не бачили, куди ступають.

— Лише двоє, — показав Ґраньйоло на пальцях. — Хай пройдуть, а потім ми накинемося ззаду.

Цю парочку послали прочесати все на цьому боці, а інші подалися обнишпорити площу з собаками. Вони просувалися майже наосліп, виставивши рушниці вперед. Проте крізь туман не зауважили навіть, що поряд провулок. Проминули. Козаки навалилися на дві тіні, що рухалися у тумані, й довели, що своє діло знають. За якусь мить німці вже лежали долі з кляпами у роті. Кожного тримало двійко тих навіжених, поки третій зав’язував фріцам руки за спиною.

— Справу зроблено, — мовив Ґраньйоло. — А зараз, Ямбо, візьми їхні гвинтівки й перекинь на той бік муру, а ви пхати німців за нами униз, туди, де ми йти.

У мене жижки трусилися, але тепер головним був Ґраньйоло. Муру ми дісталися завиграшки. Ґраньйоло розподілив мотузки. Тільки тепер кожен, окрім тих, що йшли першим і останнім, мали мотузки в обох руках — одну від того, хто попереду, а іншу — від заднього. Та коли ти маєш штовхати вперед двох зв’язаних німців, то триматися за свій край мотузки не зможеш. Тому перші десяток кроків ми пройшли у штовханині, поки не дійшли до перших чагарників. У заростях Ґраньйоло вирішив реорганізувати нашу вервечку. Ті, що вели німців, узяли кожен свій кінець мотузки й прив’язали його до пояса своєму полоненому, а потім, правою рукою тримаючи німця за комір, лівою схопилися за кінець вірьовки свого товариша. Але щойно ми рушили, один з німців перечепився й гепнувся у кущі, потягши слідом свого супровідника. Зв’язка розірвалася. Козаки процідили крізь зуби щось, що, певно, на їхній батьківщині правило їм за грубу лайку, але їм усе ж стало розуму не закричати це на всю горлянку.

Звівшись на ноги, німець хотів був улиндити подалі від групи, але козаки навпомацки пішли за ним слідом. Фріц майже втік, але, позаяк сам гадки не мав, куди можна ступати, а куди — зась, уже за кілька кроків упав долілиць. Тоді його й узяли. У цій метушні з німця спала каска. Але козацький голова дав зрозуміти, що її треба знайти, бо собаки візьмуть слід за запахом, а далі знайти нас — як батогом ляснути. Лише тепер усі зауважили, що другий німець був простоволосим.

— Чорти б його схопили, — пробурмотів Ґраньйоло, — це він загубив каску, коли ми вели їх у провулок, якщо ті з псами йдуть слідом, то візьмуть слід, це вже й до ворожки не ходи!

Отже, надії згасли. І справді, щойно ми пройшли кілька метрів угору, десь поряд почулися голоси й собаче гарчання.

— Вони вже у провулку. Собаки взяли слід, і тепер німці знають, звідки ми прийшли. Стійте тихо й не ворушіться. По-перше, їм ще треба знайти прохід, а не знаючи, де він, знайти його не так уже й легко. Подруге, вони ще мусять спуститися. Якщо пси уважні, вони йтимуть повільно, тож і німцям доведеться йти неспішно. А якщо собаки бігом кинуться вперед, то ті їх не втримають і гепнуться на дупу. І у них немає тебе, Ямбо. Якнайпрудкіше біжи вперед, ну ж бо, ходімо.

— Я спробую, але мені лячно.

— Нічого ти не боїшся, просто нервуєшся. Глибоко вдихни й — уперед, швиденько.

Я мало не наробив у штани, як той піп, але знав, що наразі все залежить від мене. Зціпивши зуби, я подумав про те, що цієї миті я б радше був Жираффоно, мавпеням Йойо, а не легіонером Романо, коровою Кларабеллою чи Міккі-Маусом у будинку з привидами. Хотів би стати паном Пампуріо у розкішному помешканні, але не Флешом Ґордоном у Арборійській твані. Та як уже взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я кинувся Яром швидко, як тільки міг, прораховуючи подумки кожен свій крок.

Бранці вповільнювали наш хід, адже із затичками у роті їм було важко дихати, от вони й зупинялися чи не щохвилини.

Минуло щонайменше чверть години, доки ми дійшли до каменя. Я напевне знав, що він десь поряд, а тому, випроставши руки, намацав камінь ще до того, як зміг побачити. Треба було обернутися, не відходячи від нього далеко, бо якщо повернути праворуч, утрапиш на край, за яким — урвище. Згори до нас досі долинали досить гучні голоси. Хтозна, чи то німці кричали, щоб заохотити своїх псів не втрачати сліду, чи тому, що вже проминули мур і підступали до нас.

Почувши рідну мову, полонені заметушилися й почали сильно штовхатися, вдаючи, що падають, навіть тоді, коли втримувалися на ногах. Гаспиди намагалися скотитися убік, де не завдали б собі ніякої шкоди. Вони зрозуміли, що застрелити ми їх не можемо, щоб не здійняти галасу й не видати себе, тож ці двоє знали, що де б вони не опинилися, їх все