Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Одначе позаяк я був хлопцем розважливим, я відразу ж поставив усі крапки над «і». Ґраньйоло мені пояснив, що, аби провести за собою вісьмох чоловіків так, щоб вони не розгубилися, треба прив’язати їх один до одного вервечкою гарною й довгою мотузкою, як роблять альпіністи. Так вони йтимуть слід у слід, навіть якщо не знатимуть дороги. Але я засперечався, адже якщо перший із вервечки впаде, то потягне за собою й усіх інших. Я сказав, що треба кілька окремих шпагатів: кожен має міцно триматися за кінці мотузки того, хто йде попереду й позаду, тоді, відчувши, що хтось падає, вмить відпускаєш його мотузку. Краще втратити одного, аніж увесь гурт.
— А ти тямущий, — похвалив мене Ґраньйоло.
Мене переповнювали почуття, тож я ще раз перепитав у Ґраньйоло, чи ми будемо озброєні. Він сказав, що зброї ми брати не будемо.
— По-перше, — пояснив, — я й мухи не скривджу. Втім, якщо вже, не дай Боже, станеться сутичка, то зброю мають козаки. А коли, за якимсь бісовим збігом обставин, хоч це й малоймовірно, мене схоплять, то саме через те, що я неозброєний, може, поталанить і до стіни мене не приставлять.
Ми пішли до священика й повідомили, що ми умовились, тож нехай козаки приготуються йти десь після першої ночі.
Близько сьомої я прийшов додому повечеряти. Зустріч було призначено на дванадцяту у капличці Божої Матері. Щоб дістатися туди, потрібно йти швидким кроком три чверті години.
— У тебе є годинник? — спитав Ґраньйоло.
— Ні, але об одинадцятій, коли всі вже полягають спати, я піду до їдальні. У нас там стоїть дзиґар.
За столом голова просто палала. Повечерявши, я цілісінький вечір удавав, що слухаю радіо чи роздивляюся марки. Біда була в тім, що батько саме був удома, адже через щільний туман не наважився виїхати до міста, тому й сподівався повернутися на роботу завтра вранці. Одначе вони з мамою рано пішли спати. Чи кохалися мої батьки тоді, коли їм уже було за сорок? Цікаво. Гадаю, статеве життя батьків завжди залишається таємницею для кожного з нас. А первісна сцена — то все вигадки Фройда. Не уявляю собі, щоб батьки дозволяли спостерігати за собою. Втім, пам’ятаю — це було десь ще на початку війни, — слова моєї мами, що саме розмовляла з подругами. Тоді їй було трошки за сорок. Я почув, як вона промовила з силуваною веселістю: «Поза тим, у сорок життя лише починається. Так, мій Дуїліо свого часу завзято виконував свій обов’язок...» Як давно це було? Поки не народилася Адуся? А що, опісля батьки вже не кохалися? «Хтозна, що там у місті робить без мене мій Дуїліо, коли під боком секретарка з його фірми», — іноді шуткувала моя мама у дідуся на гостині. Але то вона казала лише для сміху. А чи справді мій бідолашний таточко обіймав когось, аби збадьоритися, коли з неба сипалися бомби?
Об одинадцятій, коли увесь дім занурився у тишу, я сів у їдальні. Було темно. Час від часу я запалював сірника, аби глянути на дзиґаря. У чверть на дванадцяту я вислизнув з дому й попростував до каплички Божої Матері.
Мене пройняв страх. Цікаво, мене тодішнього чи теперішнього? І до чого всі ці химери, що ввижаються навколо, невже й справді відьмачки? Гай був огорнений легкою поволокою, тож видко його було погано, але на узліску мене вже чекали. Спочатку вони були чарівливими (хто сказав, що то мають бути беззубі старі баби, може, вони зодягнені у сукні зі шлейфами?), але ось вони націлюють на мене гвинтівки й розпорошують у симфонії ясно-червоних крапель. Ці примари, їм тут не місце, немає жодного зв’язку...
Ґраньйоло вже чекав мене. Лаявся, що я запізнився. Я зауважив, що він тремтить. Він, але не я. Тут я — наче риба у воді.
Ґраньйоло подав мені край мотузки, й ми почали сходити Диким Яром.
У мене в голові була моя мапа, але Ґраньйоло все одно скиглив «йой-йой, упаду, Божечки, гепнуся». Та я заспокоював його. Я був ватажком. Я знав кожен кущ у хащах, знав, куди йти, коли десь поряд будуть thugs[228] Суйод-хана. Я ступав, неначе витанцьовував музичною партитурою, так само, як, гадаю, витанцьовує (руками, не ногами) піаніст — не хиблячи жодним рухом. А от Ґраньйоло, хоч і йшов за мною слідом, та повсякчас спотикався. І кахикав. Тому я час від часу мусив повертатися й хапати його за руку. Туман був дуже густим, але, йдучи на відстані з півметра, ми все ж тримали один одного у полі зору. Я тягнув за мотузку, й Ґраньйоло виринав із водянистих випарів, котрі, хоч були щільні, але розходилися вмить, і Ґраньйоло з’являвся перед очі, немов Лазар, що вивільнявся зі свого поховального савану.
Яром ми сходили добрячу годину, але нічого страшного у тому не було. Лише раз я попередив Ґраньйоло, щоб він був обачним коли підійдемо до великого каменя. Якщо його обійти й піти не прямо, а ліворуч, і під ногами попливе галька — попереду урвище.
Ми зійшли нагору, до проходу у стіні. Сан-Мартіно теж було огорнене суцільним непроглядним полотном туману.
— Зараз підемо прямо, — скомандував я, — а потім зійдемо у провулок. Відрахуй десятка зо два кроків, і ми опинимося точно біля дверей оселі священика.
Опинившись біля дверей, ми постукали так, як було домовлено: спочатку тричі постукати, потім пауза, потім ще тричі «стук-стук». Двері відчинив сам панотець. Обличчя попелясто-бліде, як ломиніс при дорозі влітку. Вісімка козаків уже чекала: озброєні до зубів, як бандюки, а нажахані, як діти. Ґраньйоло заговорив до того, що знав італійську. Володів той нею непогано, хоч акцент у нього був чудненький. Але, як це часто роблять, розмовляючи з іноземцями, Ґраньйоло говорив з ним самими інфінітивами.
— Ти ступати за своїми й іти слідом за мною і малим. Ти казати своїм, що я казати тобі, а вони робити, що я звеліти. Втямив?
— Втямив, втямив, ми готові.
Панотець, що стояв, наче ось-ось наробить у штани, відчинив двері й провів нас на вуличку. Але саме у цю мить десь здалеку, звідти, де вуличка повертала до села, донеслась німецька говірка й собаче гавкання.
— А сто чортів
