Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Вона показала йому Діка. Розповіла, як піклувалася про неї місіс Моллой. Та Морріс навіть не глянув на сина, і Саллі, хоч як кріпилася, відчула гірке розчарування.

Згодом Саллі стала помічати перші ознаки пробудження свідомості в чоловіка: Морріс сердитим поглядом проводив старателів, що приходили до їдальні, і стежив за кожним її рухом, коли вона наповнювала тарілки або розраховувалась з відвідувачами.

Одного разу Саллі та Калгурла аж розривалися, намагаючись, як завжди, швидше нагодувати людей та покінчити з обідом, а Дік лежав у колисці, захлинаючись від плачу. Потім він раптово замовк. Саллі озирнулася й побачила, що Морріс походжає туди й сюди з дитиною на руках.

— Дивись, дивись, Калгурла! — вигукнула Саллі. — Хазяїн узяв маленького!

Калгурла вдоволено заквоктала, радіючи, що Морріс нарешті признав свого сина.

Стояла посуха. Але якось увечері, коли сонце сіло за вузькою смугою темних хмар і дивний зловісний відблиск упав на гори та низину, Калгурла раптом сказала:

— Буде великий дощ.

Калгурла рідко помилялася в своїх завбаченнях погоди. Коли прогуркотіли перші далекі розкоти грому і небо на обрії розпанахала блискавка, Саллі квапливо почала складати усе їстівне в бідони. Далі позапихала одяг у сундучок та ящики і з тривогою подивилася на намет.

Намет був ветхий, напівзотлілий від сонця. Саллі не раз уже латала його шматками брезенту та підбивала в різних місцях мішковиною, і все одно зверху так протікало, що під час останніх дощів вона промокала за ніч до кісток. Тепер найперша думка була про дитину. Саллі давно припасла шмат парусини і завжди тримала її напохваті, щоб загорнути Діка, коли зненацька захопить злива.

Саллі вже лягла, Морріс теж спав, коли гроза обрушилась на приїск з шаленістю циклону. Намет затріщав, розпоровся, і його зірвало з кілків. В повітрі літали зламані гілки й листи гофрованого заліза, вони з гуркотом падали в зарості, ламаючи кущі. Потім суцільною стіною линув дощ.

Саллі стояла в темряві просто неба, там, де щойно був її намет, а злива хльоскала її по обличчю, сліпила очі.

З першим поривом бурі вона встигла накинути на себе пальто, взути черевики. Вона боролася з вітром, марно силкуючись вкутати дитину, коли Морріс мовчки забрав у неї парусину, загорнув Діка і взяв його на руки. Сам Морріс був напівголий, у самих старих молескінових штанях та благенькій сорочці, що надималась у нього на спині, мов парус. Але він здавався спокійним і впевненим у собі.

Крізь шум дощу та ревіння вітру Саллі почула його голос:

— Не можна залишатись тут на ніч. Треба сховатися у забій.

Морріс ступив у темряву, і Саллі пішла слідом за ним, охоплена жахом і майже не усвідомлюючи того, що чоловік її нарешті заговорив, — уперше після свого повернення. Вода бурхливим потоком уже заливала землю, і Саллі, брьохаючи за Моррісом по калюжах, не розчула його слів, коли він знову звернувся до неї. Відкритий забій — звичайна печера, що утворилася від довгого вибирання породи, — був по той бік гори Марітани, та коли Морріс повернув у напрямку гори, Саллі зарепетувала:

— Ні, ні, Моррісе, не туди!

Земля між табором та горою була вся перекопана вздовж і впоперек; там було безліч шурфів, ям, котлованів, між яких петляли ледь помітні стежинки. Саллі перелякалась: а раптом Морріс зіб’ється у темряві з дороги або оступиться і впаде в одну з цих страшних пасток з своєю дорогоцінною ношею! Саллі пленталася за ним, задихаючись од вітру та дощу, що шмагали по обличчю, і безпорадно схлипувала. За нею чалапав іще хтось. «Та то ж Калгурла!»

— Нехай Калгурла нас веде, — заблагала Саллі, з останніх сил наздоганяючи Морріса. Вона більше вірила в інстинкт Калгурли, ніж у пам’ять Морріса, який давно не ходив цими стежками.

— Я краще за Калгурлу знаю дорогу, — прокричав Морріс крізь бурю.

Це правда, кому ж краще й знати, заспокоювала себе Саллі, пригадуючи, як Морріс та Фріско день у день ходили цією дорогою на свою ділянку біля підніжжя Марітани.

Морріс, здавалося, справді пам’ятав кожен крок на цьому шляху. Час від часу, коли стежка вужчала, він зупинявся й наказував Саллі триматися ближче до нього, і зрештою вони підійшли до гори й побачили вогні, що блимали їм назустріч із пітьми.

В печері горіли багаття; там зібрався уже цілий натовп. Чоловіки в промоклому до рубця одязі сиділи навколо багать або, позалазивши у глиб печери й простягшись на землі, намагались заснути. Ці перші виробітки, де золото брали майже-з поверхні обушком та лопатою, були, здавалося, єдиним сухим місцем на затопленому водою приїску. Але ніхто не скаржився на потоп, на страшний ураган, що поруйнував їхні убогі житла. Старенький золотошукач-одиночка, який ще раніше обрав цю печеру собі за житло, посадив місіс Гауг на ящик і скип’ятив у котелку чай.

— Це вам гарненько зігріє душу, — усміхаючись, сказав він, простягаючи Саллі велику бляшану кварту з чорним гарячим варивом.

З насолодою висьорбавши чай, Саллі подякувала старому, запевнивши, що душа її справді зігрілась, і, заколисуючи на руках Діка, стала дивитися на сіру дощову запону, що висіла по той бік багаття за червоним земляним склепінням печери. Саллі ще палкіше за інших благословляла грозу, бо вона повернула до життя Морріса.

Морріс присів на землю поруч Саллі і слухав жарти та незлостиву лайку на адресу примхливої стихії: бач, як воно — то смалить-палить,. не доблагаєшся навіть краплини, люди й тварини гинуть від спраги в цій клятій пустелі, а то раптом справжній тобі потоп, тікати від води доводиться!

До урагану, що поваляв халабуди й намети, мов іграшкові хатки, розкидав і попсував їхнє останнє майно, всі ставились як до веселого жарту природи. Цей дощ обіцяв вдосталь води та їжі на найближчі місяці, створював добрі умови для розвідок у глибині країни. Мова одразу зайшла про струмки, що вийдуть з берегів, про фургони, загрузлі на розмитих дорогах, про те, що саме після такого дощу найлегше знайти розсипище.

Поступово і якось непомітно Морріс також втягнувся в розмову. Старателі