Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
А за вікном падав сніг. Перший сніг у цьому році. Добре, що він пішов у неділю. Неділя вже сама по собі є святковим та радісним днем. А тут ще і лапатий сніг, що падав донизу суцільною стіною мимо вікон мого тринадцятого поверху.
На годиннику 9.45. Світлана ще спить, але от-от вона розплющить очі.
І я, дивлячись на сніг через вікно кухні, думаю про неї. Повертаюся до плити, готую для неї каву. Я дуже хочу, щоб цей день розпочався для неї набагато радісніше, ніж попередні. Я хочу, щоб вона посміхнулася. Нехай листопад — осінній місяць, та однаково за вікном — сніг. А якщо лежить сніг — значить, зима. Зміна часу, зміна сезону. Наші діти померли восени, а зараз зима. Виходить, що якийсь час вже минув. Можливо, зима відверне Світланину увагу від усіх подій та поверне мені мою дружину?
Я наливаю каву у тонкий мейсенський фарфор, ставлю горнятко з блюдечком на піднос. Туди ж ставлю маленький молочник. Каву вона п’є без цукру.
— Доброго ранку! — кажу я у прочинені двері спальні.
Вона лежить, дивлячись в стелю, але після моїх слів підводить голову та посміхається. Але її посмішка не така, як раніше. Одначе це ж таки посмішка. Сумна, втомлена, тиха, як дитячий шепіт.
— Їсти будеш?
Вона заперечливо хитає головою.
— Я сходжу за газетами та відразу повернуся, — кажу я.
Вона не заперечує.
На вулиці приємний морозець. Клята осінь вже позаду. Я вийшов без шапки, сніжинки колють мене своїм холодом, сідаючи на ніс, на коротку стрижку.
Щоб купити газети, потрібно перейти на іншу сторону бульвару. Машин на диво мало. Та, взагалі, нічого дивного. Неділя!
Усі газети у кіоску вчорашні, суботні. Недільних газет у нас поки що не видають. Адже вчора я не читав газет, і беру усе, що є. І озираюся по сторонах, роздивляючись крізь святково-весільну вуаль снігу знайомі околиці. Мій погляд зупиняється на вітрині кафе. Я туди ніколи не заходив, та й не зайшов би у будь-який нормальний день. Дуже вже якесь це кафе буденне та нечепурне на вигляд. Але сьогодні в мене інший настрій, сьогодні я пробачу цьому закладу усе, крім поганої кави.
Кафе виправдовує мінімальні сподівання. Каву мені готує огрядна жінка у смішному старомодному фартушку. Кава чудова, міцна. Я сиджу тут самотою та переглядаю газети.
«Голова президентської адміністрації сказав те, сказав се...» На моєму обличчі з’являється втішна посмішка. «Він вам і не таке скаже», — міркую я. Перегортаю далі політичні сторінки, перегортаю новини економіки, перегортаю кримінал та дістаюся до спорту. Тут цікавіше. Спортивні новини передбачити важче. Ну, і кого там віддубасив вчора Кличко-старший? Якогось німця? Так йому і треба! Нехай не наривається на найкращий кулак України! А «Динамо» Київ як? Знову нічия? Ну і добре!
— Ще кави, — прошу я барменшу, і вона привітно киває.
— А в нас тістечка свіжі! — пропонує вона.
— Вчорашні? — перепитую.
— Ну так, увечері привезли!
— Дякую, не треба.
За п’ятнадцять хвилин я впорався з газетами. Власне, я і не знаю, що хотів в них знайти. I якщо в мене хто-небудь запитав, що нового я в них дізнався, то я навряд би чи відповів. Зате з’явилося відчуття виконаного обов’язку, вірніше — потамованого бажання.
— Валя дзвонила! — жвавим голосом повідомляє мені Світлана, щойно я заходжу до квартири.
Вона у теплому зеленому халаті та у вірменських капцях на босу ногу. Мені здається, що я ще не бачив на ній цих капців.
— Які у них новини? — Я знімаю осінню куртку та вішаю на гачок вішалки.
— Усе гаразд. Вони дівчинку назвали Лізою. Вона важить вже майже п’ять кілограмів! А коли народилася, то важила чотири двісті. І ще телефонував твій старий друг з кавказьким прізвищем... Не пам’ятаю, як його...
— Гусейнов?
— Так, він. Питав адресу, я йому дала. Він просив дозволу заїхати увечері на хвилинку.
— А що йому треба?
— Адже це твій друг, а не мій. Я не можу запитувати у твоїх друзів, що їм від тебе треба.
Зауваження було справедливим. Я навіть не міг собі уявити причини, через яку мене став би розшукувати Гусейнов. Ну помирилися перед моїм відльотом. У тому розумінні, що я його пробачив. Але ні про що особливе не домовлялися.
— Він ще про щось запитував?
— Він сказав, що добре нас розуміє. Якимось дивним голосом, ніби усе знає.
— Угу, — закрив я цю тему. — А що розповідала Валя про Дмитра?
— Казала, що допомагає, що Лізку у колясці вулицями возить. Зовсім змінився. Вона також просила перевести грошей на їхній рахунок. Сказала, що в них залишилося лише п’ять тисяч франків.
— А у нас скільки залишилося? — запитав я, дивлячись прямо у вічі Світлані.
— У мене тисяч із двадцять доларів, у тебе — не знаю.
— У мене менше, — відповів я. — Я розмовляв із Дмитром у Швейцарії. Попередив, що незабаром їм доведеться повертатися до Києва.
— І що він?
— Не зрадів.
Світлана задумливо похитала головою та зітхнула.
— Я могла б тут Валі іноді допомагати, — промовила вона.
Увечері знизу несподівано подзвонив консьєрж. Сказав, що для мене привезли якусь велику коробку і вантажники питають дозволу її підняти.
— Нехай піднімають, — нічого не зрозумів я.
Я не чекав жодних посилок, але за кілька хвилин усе стане зрозумілим.
I справді, через кілька хвилин у двері постукали. Вантажників було четверо: молоді, міцні хлопці. Поруч на підлозі стояв величезний запечатаний холодильник.
— Сергій Павлович Бунін? — уточнив один із хлопців, зазираючи у розкритий блокнот.
— Так.
— А де у вас кухня?
Я, все ще не розуміючи, що відбувається, вказав їм напрямок — прямо коридором
