Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Що ж, — подумав я, — на дванадцяту, то на дванадцяту!»
Перш за все переглянув старий VІР-список. Два театральні режисери, лауреати державних премій, відпали відразу. Якось не солідно чоловікові-президенту зустрічатися з чоловіком-режисером. Театр — мистецтво жіноче!
Мій погляд зупинився на прізвищі відомої балерини, солістки Національного театру опери та балету. Ось хто потрібен. Поруч із президентом повинна бути сама грація, щоб усі, навіть мешканці далеких сіл та хуторів, зрозуміли: президент дотикнувся до прекрасного.
Прізвища чоловіків-режисерів я про всяк випадок теж поставив до списку кандидатів, але тільки після солістки. Нехай їх викреслить сам голова АП. Це і йому буде приємно. Будь-який нормальний чоловік залишить у цьому списку лише балерину, лише жінку!
162
Повітряний простір України. 3 січня 2016 року.
Вчора за вікном спальні держдачі валив сніг. Сніжинки пухкі, великі, повільні. Вони стали білою стіною, загороджуючи від мене море. Я намагався вдивитися якомога глибше, але погляд мій впирався у їхню пухнасту рухливу стіну і далі проникнути не міг. Ось так на Південний берег Криму прийшла справжня зима. А разом із нею — чергові погані новини.
— Послухай, — звертаюся я до Львовича, що сидить у авіакріслі навпроти, — звідки в єдиного національного каналу борг у три мільйони гривень за електрику? Хто в нас зараз прем’єр-міністр? Хто міністр енергетики?
— Прем’єр-міністром зараз міністр екології, а міністр енергетики — Сафронов.
— Яка, в дідька лисого, екологія взимку? — обурююся я. — У бюджеті є гроші на телеканал?
— У бюджеті є, — погоджується Львович.
— Тоді чому не заплатили за електрику?
— У казні немає... Пішли на виплату заборгованості по зарплаті. Шахтарям. Інакше не можна було б увімкнути опалення у великих містах...
— Я нічого не розумію! Як Казимир може подавати позов про визнання національного телеканалу банкрутом?! Як?
— За законом може. Але ж суд в нас національний. Позов прийме, а у відкритті справи відмовить. Я вже уточнював...
— Ану ввімкни! — Я киваю на телевізор, що на кронштейні закріплений до стелі.
Львович кидає погляд назад, на молодого стюарда. Той швиденько підходить, задирає голову до екрана.
— Який канал бажаєте? — звертається до мене.
— УТ-1.
Стюард відходить.
На блакитному екрані випуск новин. Праворуч від ведучої на столі горить свічка. Це, мабуть, символ проблем, що на них звалилися. Адже насправді ніяких сутінків у їхній студії немає. Усе як завжди.
Замість ведучої раптом з’являється заставка-текст: «Головна редакція Першого Національного не завжди погоджується з думками гостей телепередач».
«Це щось новеньке», — міркую я та пильніше вдивляюся у екран.
А на екрані широким планом з’являється обличчя Казимира.
— Дозвольте привітати вас з Новим роком! — бадьоро звертається він просто до об’єктива камери, точніше, до народу. — Бажаю залишити вам усі невирішені проблеми, болячки, неприємності у старому році. Саме там можете залишити й усіх цих політиків та членів уряду, які не виправдали ваших надій. У новий рік — з новою надією! З новими обличчями! З новою вірою у світле майбутнє, у довгождану весну нації! У новому році ми святкуватимемо двадцятип’ятиріччя незалежної України. Ми маємо шанс зустріти це свято в оновленій країні! Оголосимо всенародний імпічмент президентові, який не виправдав сподівань народу!
Львович підстрибує. Вимикає телевізор. Обертається до мене. Його погляд тремтить. Та й руки тремтять. Здається, він увесь тремтить. А я дивлюся на нього та намагаюся зрозуміти: як може зі студії Першого Національного до народу звертатися загальновизнаний ворог уряду та народу, електробарон Казимир? Як? Де Свєтлов? Де усі наші силовики? Куди вони дивляться?!
— Терміново передай у Київ! — наказую я Львовичу. — Через дві години — нарада усіх силовиків. У мене! Зрозумів?
Львович похмуро киває.
Мені стає холодно. Стюард, помітивши мою блідість, відразу приносить теплий плед. Пропонує віскі.
Вперше за довгі роки відчуття холоду виявляється некомфортним, навіть гнітючим. Холод накопичується у тілі, як електрика в акумуляторі під час підзарядки. Особливо гостро холод відчувається на кінчиках пальців ніг та рук, у вухах та носі. Лише серцю гаряче. Серце ніби горить у грудях. У серця — температура. Інша температура. Температура тіла покотилася донизу, а серця — догори.
Я беру склянку-тамблер з віскі. Виймаю з неї пальцями три кубики льоду, та кидаю собі під ноги.
Віскі повільно стікає вниз, у тіло. Стравохід, шлунок, зупинка. Віскі здається мені позбавленим смаку, безалкогольним. На язиці дивний смак, ніби я випив олії.
Підкликаю жестом стюарда.
— Яка температура за бортом?
— П’ятдесят вісім нижче нуля, — відповідає він.
Температура за бортом повністю співпадає з моїм самовідчуттям.
— А ілюмінатори усі закриті? — вже роздратовано запитую я.
— Звичайно, — карбує він, але, не помітивши у моїх очах довіри до своїх слів, жваво проходиться салоном літака, перевіряючи пильним поглядом кожний ілюмінатор.
Знову підходить.
— Я перевірив, усі закриті!
Я двічі киваю. Спочатку стверджувально, мовляв, зрозумів. Потім — можеш йти!
Він відходить від мене на кілька метрів.
Мій погляд занурюється у погаслий екран телевізора. Це звідти дме. Це синій екран заморозив мене! Але що робити? Що з ним можна зробити? Його можна було вимкнути, що вже і зробив Львович. До речі, де він?
— Миколу Львовича сюди! — мій тремтячий голос знову приводить стюарда у рух.
Він поспіхом йде до кабіни екіпажу.
У літаку на диво тихо. Лише двигуни рівномірно гудуть у дикому холоді відкритого неба.
163
Київ. 15 травня 1992 року.
Жора Степанович викликав мене сюди ні світ ні зоря.
— Бери паспорт, трудову та миттю сюди! — торохтів він по телефону.
— Куди сюди? — спросоння поцікавився я.
— Я зустріну тебе біля Будинку офіцерів. Через двадцять хвилин.
— Через двадцять п’ять, — запротестував я. — А краще через півгодини. Коротше, о восьмій.
— Чорт з тобою! О восьмій, то о восьмій!
І от я стою біля
