Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Ходімо, — сказала Ірена.

Він пройшов за нею до великої з рожевими кретоновими шпалерами. На стіні висіла гітара й укулеле.[18]

— Це моя кімната. Я залишаю двері прохиленими, щоб чути, що він там робить.

Матьє побачив велике розстелене ліжко з балдахіном, пуф, грамофон і платівки на столику в стилі Генріха ІІ. На кріслі-качалці валялися пожмакані панчохи, жіночі трусенята і комбінації. Ірена простежила за його поглядом.

— Я ходила на блошиний ринок.

— Незлецько, — сказав Матьє. — Геть незлецько.

— Сідайте.

— Де? — запитав Матьє.

— Зачекайте.

На пуфі стояв кораблик у пляшці. Вона взяла його й поставила долі, потім зняла з крісла-качалки білизну і поклала її на пуфі.

— Ось. А я сяду на ліжку.

Матьє сів і почав гойдатися.

— Востаннє я сидів у кріслі-качалці в Німі, в передпокої готелю Арен. Мені було п'ятнадцять років.

Ірена не відповіла. Матьє знову побачив перед собою великий темний передпокій із зашкленими дверима, які сяяли від сонця: йому ще належав той спогад; були й інші, потаємні й невиразні спогади, які тремтіли довкруг нього: я не втратив свого дитинства. Дорослий, зрілий вік завалився в однісіньку мить, та дитинство залишалося, тепле-тепле: ще ніколи не було воно так близько. Він знову подумав про малого хлопчину, який лежав на піщаних дюнах Аркашона й вимагав свободи: Матьє перестав соромитися перед цим упертим хлопчаком. Він підвівся.

— Ви йдете? — запитала вона.

— Піду прогуляюся, — відказав він.

— Не хочете трохи посидіти?

Він повагався.

— Як по правді, то мені хотілося лишитися самому.

Вона поклала йому долоню на руку.

— От побачите, зі мною буде так, наче ви самі.

Він глянув на неї: в неї була чудернацька манера говорити, млява і трохи дурненька в своїй поважності; вона ледве розтуляла свого ротика і похитувала головою, немовби змушуючи її випускати слова.

— Я залишаюся, — сказав він.

Вона не виявила ніякого задоволення. Втім, її обличчя здавалося не дуже виразним. Матьє ступнув кілька кроків по кімнаті, підійшов до столу і взяв декілька платівок. Вони були зачовгані, деякі надкололися, більшість були без конвертів. Тут було кілька джазових платівок, попурі Моріса Шевальє, «Концерт для лівої руки», «Квартет» Дебюссі, «Серенада» Тозеллі й «Інтернаціонал» у виконанні російського хору.

— Ви комуністка? — запитав він у неї.

— Ні, — відказала вона, — в мене переконань немає. Гадаю, я була б комуністкою, якби люди не були таким лайном. — І, подумавши, докинула: — Я пацифістка.

— Чудна ви, — сказав Матьє. — Якщо люди — лайно, то вам було б усе одно, як вони вмирають — на війні чи якось інакше.

Вона з упертою поважністю похитала головою.

— Якраз навпаки, — сказала вона. — Тому й огидно воювати з їхньою допомогою, що вони лайно.

Запало мовчання. Матьє глянув на павутиння під стелею й засвистів.

— Я нічого не можу запропонувати вам випити, — сказала Ірена. — Хіба що ви любите оршад. Там у пляшці ще трохи є.

— Гм! — сказав Матьє.

— Авжеж, так я і думала. О, на комині є сигара, візьміть, якщо хочете.

Він підвівся і взяв сигару, вона була суха й поламана.

— Можна я натопчу нею люльку?

— Робіть з нею все, що захочете.

Він знову сів і, відчуваючи на собі погляд Ірени, почав розминати сигару в долонях.

— Почувайтесь як удома, — сказала вона. — Якщо не хочете говорити, то не говоріть.

— Гаразд, — сказав Матьє.

За хвилю вона запитала:

— Спати не хочете?

— Ні.

Йому здавалося, що він уже ніколи не захоче спати.

— Де ви зараз були б, якби не зустріли мене?

— На вулиці Монторґей.

— І що робили б?

— Гуляв би.

— Мабуть, вам дивно, що ви тут.

— Ні.

— Що правда, то правда, — з невиразним докором сказала вона, — здається, ніби вас тут і нема.

Він не відповів: він гадав, що вона має рацію. Ці чотири стіни й ця жінка на ліжку були незначним випадком, невиразними нічними примарами. Матьє був скрізь, де панувала ніч, від північних кордонів до Лазурного берега; він був одним цілим з нею, дивився на Ірену всі очима ночі: вона була всього лиш крихітним світлячком у нічній пітьмі. Од пронизливого крику він аж підскочив.

— Ото вже лихо! Піду гляну, що там із ним.

Вона навшпиньках вийшла з кімнати, а Матьє запалив люльку. Йому вже не хотілося йти на вулицю Монторґей: вулиця Монторґей була тут, вона перетинала кімнату; тут проходили всі вулиці Франції, росли всі її трави. Ці чотири дощані стіни поставили десь. Матьє теж був десь. Ірена повернулася й сіла: вона була хтось. Вона не була схожа на бретонку. Радше на маленьку аннамітку з кав'ярні «Дом». В неї була шафранова шкіра, невиразне і млява грація.

— Пусте, — сказала вона. — Він марить.

Матьє мирно затягнувся люлькою.

— Цей хлопчак, напевне, добряче зазнав лиха.

Ірена стенула плечима, і її обличчя різко змінилося.

— Овва! — сказала вона.

— Ви раптом стали такою черствою, — зауважив Матьє.

— Ох, мене так дратує, коли жаліють отаке паненя, це ж бо витівки багацької дитини.

— Але ж він усе-таки нещасний.

— Не змушуйте мене сміятися. Батько витурив мене з дому в сімнадцять років: мушу сказати, ми не дуже ладнали між собою. Та я не сказала б, що була нещасна.

На мить Матьє угледів під її пещеною личиною бувале і жорстке лице жінки, яка багато чого зазнала на віку. Голос її, повільний і глибокий, плив із якимсь монотонним обуренням.

— Можна бути нещасним, — сказала вона, — якщо тобі холодно або ти недужий або в тебе немає чого їсти. Все інше просто химери.

Він зареготався: вона старанно морщила носа і широко розтуляла свого ротика, випльовуючи слова. Він насилу чув її: він її бачив. Погляд. Величезний погляд, порожнє небо: вона тріпотіла в цьому погляді, немов комаха у світлі фар.

— Ні, — сказала вона, — я можу дати йому притулок, опікуватися ним, завадити йому коїти дурниці, та не хочу я, щоб його жаліли. Бо знаю, що таке нещастя! Й коли буржуа кажуть, що вони нещасні…

Вона уважно глянула на нього і звела подих.

— Щоправда, ви теж буржуа.

— Так, — відказав Матьє. — Авжеж, я буржуа.

Вона бачить мене. Йому здалося, ніби він твердне і хутко меншає. За цими очима було беззоряне небо, в неї теж є погляд. Вона бачить мене, як бачить стіл та укулеле. І для неї я існую: часточка, що зависла у погляді, буржуа. Це правда, що я буржуа. І все-таки йому не вдавалося відчути це. Вона знай дивилася на нього.

— Чим ви