Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Проте наступного разу санмартінівці нас перехитрували. Зрозумівши, що ми приходимо до села з Дикого Яру, вони поставили поряд зі стінним пролазом вартових. Правда, до стіни можна було наблизитися майже непоміченими, але ж лише майже. Останні кілька метрів шляху були на просіці, укритій низенькими колючками, що дуже заважали йти, тож у вартового було вдосталь часу, щоб сповістити своїх. А ті вже стояли в глибині вулички, тримаючи напоготові грудки засохлого бруду, і починали цілити в нас зверху ще до того, як ми діставалися проходу.
Як же прикро було кидати все після стількох зусиль, покладених на науку скрадатися Диким Яром! Аж раптом Дуранте видав таке: «Будемо вчитися сходити Яром у тумані».
У тих краях, щойно наставала осінь, туману спускалося скільки душа забажає. Туманними днями, коли імла була дійсно дуже густа, низовина, де лежала Солара, зникала в тумані, як зникав у тумані й дідів будинок. Лише дзвіниця Санмартінівського монастиря ледь-ледь виступала із сіруватої імли. Згори, з дзвіниці, видавалося, що ти пливеш у тумані на дирижаблі.
Такими днинами ми могли нишком дійти до муру, далі якого туман не розповзався, тож вартові не могли простоювати цілісінькими днями, витріщаючись на абсолютну пустку, особливо коли надворі вже смеркалося. Але іноді туман підіймався вище й, обігнувши стіну, проповзав на площу перед церквою.
Навчитися сходити Яром у тумані було набагато важче, аніж робити це сонячної днини. Треба було цілковито покладатися на власну пам’ять. Отутечки лежить отакий-то камінь, а ондечки треба бути дуже уважним, бо там починаються зарості надзвичайно жалких колючок. За п’ять кроків праворуч (не чотири і не шість — боже збав) земля зсувається — і це вже за щастя, а далі, як дійдеш до великого каменя, відразу ліворуч починається стежина. Але вона тупикова, бо як підеш нею, звалишся у прірву. І ще багато-багато важливих дрібниць.
Отож вилазки ми робили лише ясними днями, а решту тижня — з голови повторювали маршрут, який треба пройти. Я спробував накреслити мапу, таку, як у пригодницьких книжках, але половина моїх друзів гадки не мали, як читається карта. Але то їхній клопіт. Я ж бо собі запам’ятав геть усю мапу до цяточки й тепер міг іти Яром наосліп — а це було майже те саме, що йти ним туманної ночі.
Коли всі вже вивчили дорогу, ми ще кілька днів згаяли на тренування, аби перевірити, чи зможемо дістатися стіни надвечір, до того, як вартові підуть вечеряти.
Добряче потренувавшись, ми вперше пішли на вилазку. Не знаю, як ми вже злізли в село, але нагодилися ми саме у той час, коли ті, зібравшись на майдані, ще не обійнятому туманом, били байдики й точили ляси. Адже у такому місці, як Сан-Мартіно, ти або тиняєшся без діла прицерковною площею, або плентаєшся додому, вечеряєш супом із сухарями й, перехиливши склянку молока, йдеш спатоньки.
Прокравшись на площу, ми дали їм гарненької прочуханки і, висміявши невдах, побігли назад у Яр. Спускатися вниз було набагато важче, аніж сходити нагору, бо як втратиш рівновагу й захитаєшся, здираючись угору, можна схопитися за віття у чагарниках, але якщо тебе почне хитати під час спуску — ти пропав. Ще до того, як устигнеш зупинитися, з ніг почне юшити кров, а зі штанами взагалі можеш попрощатися назавжди. Проте ми зійшли неушкодженими. Нас пройняло відчуттям цілковитої звитяги й тріумфу.
Відтоді ми наважилися ще на кілька походів. Коли сходила ніч, вороги не могли лишити своїх вартових, бо переважна більшість страшенно боялися темряви й відьмачок. Ми ж відвідували Ораторіо, тож на відьмачок нам було геть начхати, бо ми знали секрет: варто проказати «Аве, Марія» до половини, й ті почвари вмить стануть, як укопані. Так тривало кілька місяців, аж поки ми не знудились. Здиратися Яром уже не було для нас випробуванням, і ми могли зробити це в будь-яку годину, коли заманеться.
Вдома ніхто й гадки не мав про мої прогулянки Диким Яром, бо якби дізналися — ох і втерли б мені маку! Коли ми збиралися до Яру, я всім казав, що йду до селища на репетиції комедійної вистави. Але у Соларі про наші походеньки кожний собака знав, от ми й вихвалялися, адже були єдині у всій Соларі, кому ставало духу ходити Диким Яром.
Було недільне пообіддя. Щось відбувалось, і це вже зауважили геть усі мешканці. До Солари приїхали дві вантажівки, і в кожній було повно німців. Обнишпоривши півселища, вони поїхали у бік Сан-Мартіно.
Спустився густий туман. Зазвичай таким непроглядним він був рано-вранці! Щільний туман удень — це набагато гірше, аніж затуманена ніч, бо хоч надворі й світло, але ходити мусиш, як уночі. Навіть не чутно, як дзвенить дзвін, немов та імла притишує звук. Щебет горобців, що цвірінькали поміж гілля, й той лунав так, наче туман заглушував його. У той день у селищі мали ховати одного чоловіка, але водії катафалка відмовилися їхати вулицею через густий туман, а гробокопач передав, що сьогодні він не буде нікого ховати, бо може чогось недогледіти, опускаючи труну, й сам упаде в яму.
Двоє місцевих пішли до німців, щоб дізнатися, чого їм треба. Здалеку було помітно, що, увімкнувши фари, які світили лише на кілька метрів, вони насилу доїхали аж до дороги, що здіймалася вгору до Сан-Мартіно. Боячись доїхати далі, вони зупинились. Німці не були певні, що доїдуть до села вантажівками, адже вони не знали, що там, з боків цієї кручі — не хотіли втрапити в якесь урвище, а може, гадали, що там навіть є оманні повороти. Втім, іти пішки вони теж не насмілилися, адже ці місця були їм зовсім незнайомі. Одначе чужинцям хтось пояснив, що піднятися у Сан-Мартіно можна лише цією дорогою, через Дикий Яр, а через такий туман ніхто і сходити якоюсь іншою дорогою не наважиться. Отож німці стали в глибині дороги й, увімкнувши фари, чекали з націленою зброєю. Поки один з них чимдуж горланив по польовому телефону, ймовірно, викликаючи підкріплення, усі інші сиділи у засідці. Певно, чатували на того, хто спускатиметься вниз. Підслуховуючи, можна було почути, як фріц повсякчас повторював: «volsunde, volsunde». Ґраньйоло відразу ж пояснив, що
