Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Е, ні, не так, пане сержанті — перебив його Телимбу.

— А як?

— Спершу дозволь мені спробувати самому. Інакше я зіб'юся. А якщо зумію, тоді ти говоритимеш свої літери…

— Хай буде й так, Некулай. Ну, давай!

— Зажди, пане сержант. Коли вже «ікзамен», то хай це буде справді «ікзамен». От ми спершу побачимо, чи вмію я вмикати апарата? Ну, що, пане сержант? Увімкнувся?

— Так! Розпочинай!

— Почекай, дай трошки заспокоїтись.

І Некулай, невинно посміхаючись, взявся швидко натискати на маніпулятор.

Пелімару спершу здавалося, що ординарець стукає навмання. Та раптом його звикле вухо вловило одні і ті ж літери.

«К-Р-К, К-Р-К, К-Р-К!» — повторив він у думці.

— Гей, Некулай, що це ти зараз передаєш? — запитав у ординарця.

Той здивовано глянув на нього:

— Що передаю, пане сержант? Стукаю собі, щоб привчити руку. Боюсь осоромитися перед тобою.

— А чи знаєш ти, які літери щойно передавав?

— Невже я вибивав букви? — запитав ординарець так наївно, що Пелімару вибухнув сміхом.

— Ти весь час вистукував К-Р-К, К-Р-К.

— Невже? Тобто так: та-а — ті-та-а, ті-та-а — ті, та-а — ті — та-а! — часто зацокав маніпулятором Телимбу. — Так, пане сержант? — допитувався він, не перестаючи стукати.

— Авжеж!

— Значить, я можу вільно вибити три літери. А зараз спробую й інші. Ось це «з», «і». А тепер «р», «к», «а». Чи вірно я стукаю?

— Так!

Некулай передав в ефір вісімнадцять літер, деякі з них повторивши кілька разів. А тоді витер рукавом спітніле чоло і зітхнув:

— Не можу більше, пане сержант. Дуже стомився.

— Браво Некулай! — поздоровили його радисти. — Ти виграв дві пачки тютюну. Приходь завтра. Нам мають саме видавати.

— Невже я ні разу не помилився? — радо спитав Телимбу.

— Ні!

— Тепер я, пане сержант, почуватиму себе сміливіше… Можеш називати літери, які тобі здумається.

— Облиш, уже не потрібно! Я бачу, що ти старанний учень. Поцокаєш тижнів зо два, а тоді зможемо перейти до прийому.

— Як це?

— Тижнів за два-три ти зможеш послати якесь повідомлення. Але тобі треба навчитись читати те, що передаватимуть інші. Це читання зветься прийомом. Тепер зрозуміло?

— Зрозуміти-то я зрозумів. Але страх бере, коли подумаю, що мене чекає. Здається, тепер почнеться найважче…

— Майже так, Некулаю!

— Дуже боюсь… Можу, як той циган, втопитися біля самого берега.

— Не бійся, Некулаю! Не святі горшки ліплять.

— Правда?

— Що там говорити. Ти народився, щоб працювати радіотелеграфістом!'

— Хай тебе бог береже, пане сержант!

Некулай посидів трошки, а потім вийшов, ще раз подякувавши радистам за науку.

В той час, як Телимбу успішно складав на радіостанції екзамен, в кабінеті начальника другого відділу сиділи капітан Георгіу та Уля і уважно прислухались до розмови радистів.

— Ну, що ви зараз скажете, пане капітан? Правда, майстерно грає, — знову не стримався Михай, хвалячи акторський хист агента абверу.

— Це справді чудовий артист. Жаль тільки, що його здібності служать ворожій справі.

В цю мить виразно почувся голос сержанта Пелімару.

— Ти весь час вистукував «К-Р-К, К-Р-К».

— Бідолаха дивується, не підозріваючи, що ординарець вибиває позивні, — посміхнувся якось дивно Уля Михай.

— Невже? — долинуло з апарата наївне запитання Некулая Телимбу.

— Ви тільки послухайте, пане капітан. Як простодушно вимовляє оце «невже»! Хіба можна після цього сумніватися в його щирості? Я певен, що зараз він передасть якесь повідомлення.

І дійсно, Некулай, цокаючи нібито випадкові літери, вистукав фразу: «Зірка впаде опівночі». Капітан Георгіу здивовано зиркнув на Улю:

— Що це таке? Ти тут щось розумієш?

— Авжеж! — посміхнувся Михай.

— Ну?

— Це значить, пане капітан, що опівночі відбудеться остання дія. Інакше кажучи, вони вирішили діяти цієї ночі. А втім, це підтверджує своєю поведінкою і мій приятель, управитель. Коли я сказав, що зайду до нього після десятої години, щоб посидіти і вволю наговоритися, він, приймаючи мене завжди в будь-яку пору, цього разу відмовив. Послався на нездужання…

— Зірка впаде опівночі! — повторив начальник другого відділу, замислено дивлячись у вікно. — Безперечно, ці слова не можуть означати нічого іншого. Некулай настільки впевнений в успіхові операції, що навіть не зашифрував свого повідомлення.

— Хай тепер пошкодує.

— Що ти гадаєш робити?

— Зараз не можу нічого сказати. Мушу з'ясувати ще кілька питань. Не пізніше як через годину повідомлю свій план. А вам доведеться доповісти про все генералові: хочу заручитися його згодою. Однак, що я мав у вас запитати? Ага! Яке зараз становище на фронті?

— У нас?

— Звичайно!

— Нічого особливого. Сидимо тихо, німці також. Боюсь тільки, щоб не звалилась якась несподіванка вночі.

— Можу вас запевнити, що сьогодні буде спокійно. Абвер подбає, щоб саме цієї ночі на фронті було тихо. На мою думку, роботу в канцелярії слід закінчити раніше. Особливо в третьому відділі, де писарі дуже засиджуються.

— Це ми можемо зробити.

— От і чудово. Навіщо випробовувати терпіння шпигунів? Треба мати на увазі, що між ними є й жінка, а ви самі знаєте, які в жінок делікатні нерви. Та зрештою признаюся щиро, і мені не хочеться довго чекати по опівночі. Якщо вони вирішили діяти саме в цю пору, то давайте ж допоможемо їм. Чи не так?

— Звичайно! — відповів сміючись капітан Георгіу.

— Знаєте що? Нам потрібна буде поміч молодшого лейтенанта Параскивеску та лейтенанта Тимплару. Якої ви думки про них?

— Це чудові офіцери!..