Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Починало сутеніти, коли в двері радіостанції просунув голову Телимбу.

— Можна? — спитав він з властивою йому несміливістю.

— Заходь, Некулай! — ввічливо запросив його сержант Пелімару. Виспавшись після обіду, він був у хорошому настрої.

— Здрастуйте, пане сержант. Доброго вам вечора!

— Здоров, Некулай! Ну, що там чувати? — поцікавився Пелімару.

— Та нічого. Я прийшов на урок.

— Це ми знаємо. Ідеш сюди задля власних справ. Інакше навіть не привітався б, — пожартував сержант.

— Як ви, пане сержант, можете таке думати про мене? — оборонявся ординарець.

— Та вже відомо, Некулаю. Ось я запитав тебе про новини. А ти відповів, що нема нічого. Так я тобі й повірив. Хіба буває щось таке, чого ординарці не знають?

— Звідки ж я, нещасний, можу щось знати?

— Ну, це вже мені не подобається зовсім. Удаєш з себе дурника… Хочеш мене запевнити, що, коли ти ввечері стягаєш своєму капітанові чоботи або зливаєш йому на руки, він не розповідає, що нового відбулося в світі?

— Можливо, інші пани офіцери й розказують. А мій капітан зовсім інша людина. Не скажу, що він погано ставиться до мене. Але розмову заводить тільки тоді, коли йому щось потрібно. Їй-богу, правда. Жаль, пане сержант, що ти розсердився на мене… саме сьогодні.

— А скажи, будь ласка, що за свято сьогодні? Наскільки я знаю, не великдень, не різдво, не святого Некулая.

Телимбу присів на лавку, дуже збентежений. М'яв у руках пілотку і краєчком ока зиркав то на одного, то на другого радиста.

— Чому ти мовчиш, Некулай? Може, сьогодні свято, якого ми не знаємо?

— Ні, пане сержант.

— Тоді в чому ж річ?

— Хочу здавати вам «ікзамен». Ось вистукаю всі букви, без жодної помилки.

— Та невже?

— От побачиш, пане сержант.

— Ей, Некулай, якщо зумієш це, то одержиш від мене пачку тютюну. Але коли помилишся більше трьох разів, тоді віддаси мені свій. Згода?

— Так, пане сержант.

Радисти зраділи з нагоди повеселитися. Всі були певні, що Телимбу програє. Щоправда, ординарець уже вивчив кілька літер, але простукати всю азбуку йому не пощастить.

— Слухай, Некулай, якщо ти впораєшся, то матимеш і від мене пачку тютюну, — додав ще хтось з хлопців.

— Постараюсь.

— Коли ж помилишся, то втратиш дві пачки тютюну. Подумай добре, Некулай.

— Та що мені думати. Б'юсь об заклад, і все!..

— Гаразд, Некулай! Йди до маніпулятора.

Телимбу, який, здавалося, тільки цього й чекав, кинувся до апарата. Погладив його, потім поплював собі на руки.

Радіотелеграфісти зареготали.

— Навіщо плювати на долоні? Ти ж не до дров ідеш. Тут потрібен лише один палець.

Некулай, якого, здавалось, здивував їхній регіт, наївно відповів:

— Так я вже звик робити перед якоюсь роботою. А цокати на радіо в сто разів важче, ніж колоти дрова. Скільки я попотів, поки вивчив ці бісові літери. Мабуть, легше було б наколоти підводу дров.

Радисти знову вибухнули сміхом.

— Сміливіше, Некулай! Ну, починай!

— Ось зараз, пане сержант. Буква «а» — ті-та-а. Добре, пане сержант?

— Поки що так, Некулай!

— Буква «б»: та-а — ті-ті-ті; літера «в»: ті-та-а — та-а; «г»: та-а — та-а — ті.

Некулай вистукав без помилки аж до «і».

— Ну, Некулай! Давай далі! Якщо стукатимеш так до кінця, то дві пачки тютюну будуть твоїми.

— Тепер спробуємо букву «і»: ті-ті — та-а-ті.

— Попав пальцем у небо, старина! Це не «і», а «ф».

— Невже? Так, так, «ф». Буква «і»… як же передається оте чортове «і»? Ага, пригадав: ті-ті! Так, пане сержант?

— Вгадав! Побачимо, що буде далі.

— З божою поміччю досягну до кінця.

Він навіть без божої допомоги вистукав увесь алфавіт і тільки раз помилився, сплутавши букву «о» з «х». Радіотелеграфісти заплескали в долоні:

— Молодець, Некулай! Браво, Некулай!

А він, щасливий і розчервонілий од хвилювання, дивився на них своїми водянистими очима.

— Пане сержант, — запитав несміливо, — як ти думаєш, чи будуть з мене люди?

— Авжеж, Некулай!.. Неодмінно… Отже, ти наче в першому класі. Вивчив всю азбуку. А щоб розбирати якийсь текст, мусиш вчитися…

— Буду старатися, пане сержант. Досі йшло важкенько, але віднині мусить стати легше. Ну й попомучився ж я, пане сержант. Гляньте, навіть мозоля надавив отією штукою, що сам собі змайстрував.

— Якою штукою, Некулай?

— Та воно то так, пане сержант. Якби я задовольнився тільки тим, що у вас трошки поцокаю на апараті, то й до старості нічого не навчився б. Бо трохи тупий на розум. Зобидив мене бог. От я й почав міркувати, що його зробити, аби скоріше навчитися цокати. І надумав. Знайшов стару пружину, підібрав дві залізячки та й змайстрував собі отаку штучку, як оця. Щоправда, вона не дуже мудра, але, як ви зараз бачите, допомогла-таки мені. Весь вільний час я вистукував на ній. Іноді навіть забувався про свої обов'язки. Пан капітан уже й сварився разів зо два.

— Показав би ти нам свого апарата, Некулай!

— Покажу, чом не показати. — І трохи згодом з недовір'ям додав: — Невже я коли-небудь вивчу хоч половину того, що знаєте ви?

— Якщо не полінишся, то вивчиш, Некулай, — підбадьорив його сержант Пелімару.

— Щоб твої слова, пане сержант, та почув господь!.. Але я хочу ще щось попросити. Коли ти тільки не розсердишся…

— Говори!

— Я хотів, пане сержант, щоб ти «проікзаменував» мене не по алфавіту, а навмання. Хочу побачити, чи зможу… Я вже трохи пробував…

— Гаразд, Некулай! Я називатиму букви, які