Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

від нижньої половини, почали повільно рухатися. У звільненому місці відчинилися двері, і в них показалась якась тінь. Невідомий нахилився і пройшов у бібліотеку. Обтрусившись від пилюки, навшпиньках ступив до дверей, що виходили в коридор. Наставив вухо і прислухався. Там, як і в бібліотеці, стояла мертва тиша. Задоволений, вийняв з кишені ключ і обережно, без найменшого шереху відімкнув двері. Ключ і замок були наче з клоччя. Відчинив і вийшов у коридор. Не засвічуючи ліхтарика, ступив кроків п'ять уперед, а там зупинився, відімкнув ще одні двері і, трохи прочинивши їх, проник до кімнати шифрувального відділу. Спершись на одвірок, полегшено зітхнув, витер долонею спітнілого лоба. Потім блимнув ліхтариком і одразу ж люто вилаявся, — вікна, затемнені зсередини чорним папером, були все-таки відчинені, і світло могли помітити знадвору.

Підійшов до першого, зачинив його і тільки-но ступив далі, як щось клацнуло, і в кімнаті засвітилося.

— Ніяка зірка не впаде опівночі, пане старшина Доробец! — почувся іронічний голос. — Руки вгору.

Лише на якусь мить Доробец розгубився. А тоді блискавично обернувся і жбурнув довгого гострого ножа. Чи Уля це передбачив, чи, може, то був якийсь інстинктивний порив, — він присів, і ніж пролетів у нього над головою. Вістря глибоко увіткнулось в двері, задеренчавши, наче дримба.

— Заспокойся, пане старшина. І підніми руки! Коли спробуєш кинути ще якусь штучку, одразу ж відправлю на той світ!

Не тямлячи себе од люті, Доробец підкорився. Очі його горіли безсилою ненавистю. Якби міг, ударив би Улю так, що капрал відразу впав би мертвим.

— Як? Це ти? Ти? — заскреготав зубами, стискаючи кулаки. — Та коли б я знав…

— То й мене постигла б доля Томеску. Чи не так?

— Зрештою, хто ж ти такий?

— Це не має значення! Основне, що тобі не вдалося мене обдурити. Тобі й твоїм спільникам.

— У мене їх немає. Я діяв сам.

— Даремно заперечуєш. Я вже починаю сумніватися, чи відповідає дійсності те, що записано в твоїй особистій карточці агента абверу. А там серед інших твоїх рис згадується й розум. І от коли ти дійсно розумний, то мусиш збагнути, що я не добрався б до тебе, не викривши твоїх помічників.

Старшина розм'як, пиха його одразу ж зникла. Єдина надія, що хоч врятуються спільники, виявилась марною. Тоном, в якому все ще звучало нахабство, запитав:

— Чи довго я ще стоятиму з піднятими руками? Вони вже зомліли…

— Прошу вибачення, я зараз! — з іронією відказав Михай. І, не зводячи з шпигуна очей, підняв трубку: — Алло, чергового офіцера!.. Пан капітан Смеу? Так, це я. Все гаразд! Пришліть сюди двох солдатів. Ви теж прийдете? От і добре.

Капітан Смеу з'явився відразу. Побачивши старшину Доробеца, він сторопів від подиву:

— Що-о-о? Та невже!

Доробец стояв блідий, як мрець. Очі втупив у підлогу, Михай подзвонив начальнику другого відділу.

— Пане капітан, пташка уже впіймалася.

Як тільки Георгіу зайшов до кімнати, Уля сказав:

— Я залишаю його під вашою опікою. Думаю, що довго не затримаюсь. Дякуй мені, шановний пане старшина. Приведу сюди людину, товариство якої буде для тебе приємне.

Таким веселим Улю не бачили вже давно.

Бібліотека, як він і сподівався, була відчинена. Присвітивши ліхтариком, кілька хвилин озирав двері таємного ходу. А тоді з револьвером напоготові проліз в отвір.

Піднявшись до половини стіни по дерев'яній драбині, опинився у вузькому коридорчику, що йшов паралельно другому поверхові. А далі потрапив у невеличку, зате дуже високу кімнатку. Звідси іншою драбиною вибрався на горище. Куди ж тепер повернути, щоб добратися до вежі? Адже старшина Доробец прийшов звідти.

Кілька хвилин постояв у нерішучості, а тоді попрямував навмання. Дійшовши до масивних дубових дверей, відчинив їх і опинився на балкончику. Неважко було здогадатися, що тут закінчувався чорний хід. Саме звідси спускалася завжди кастелана, простуючи до оранжереї.

Напроти стояли інші двері, безперечно, на вежу. Отже, він на вірній дорозі. Значить, Доробец, пробираючись з вежі на горище, зовсім не ризикував, бо один вартовий стояв біля входу, а другий — в коридорі на першому поверсі.

«Вони, прокляті, могли робити все, що схотіли б. І ніхто ж ні про що не дізнався б», — думав Михай.

Натис на клямку — двері й відчинилися. Гвинтові сходи вели на вежу. Безшумно ступаючи, піднімався нагору і через якийсь час розгледів дві суміжні кімнати. В першій було темно, а в другій світилося. В шезлонгу з заплющеними очима лежала гувернантка. В домашній, дуже декольтованій сукні без рукавів вона була такою гарною, що Уля кілька хвилин стояв, наче зачарований.

«Заспокойся, хлопче, не втрачай розуму!» — докорив сам собі в думці.

Ступив кілька кроків і став на порозі. Лише тоді шпигунка помітила його. Підхопилась, напевне, вважаючи, що це повернувся Доробец. Та придивившись краще, розгубилась і скрикнула. Якби не пістолет в руці Михая, то, можливо, вона подумала б, що це якийсь солдат пробрався на вежу з наміром зґвалтувати її. Однак револьвер говорив сам за себе. Незважаючи на це, вирішила й далі грати свою роль, щоб збагнути справжні наміри непрошеного гостя з пістолетом.

Але вже з перших Улиних слів, вимовлених по-угорськи, кастелана збагнула, що її викрито.

— Якою мовою будемо розмовляти? Тією, що я звертаюсь, чи, може, німецькою? Принаймні ці дві ти знаєш чудово.

Сподіваючись, що Доробец скоро повернеться та врятує її, вирішила й далі грати роль навіженої. В її очах враз з'явився божевільний жах. Мовчки впала на коліна і почала ламати руки, конвульсивно ворушачи губами.

— Браво!.. Чудово!.. Так я тобі й повірю. Даремно стараєшся!..

Але кастелана наче й не чула цього іронічного попередження і заламувала далі руки та повзла до нього на колінах. Сукня її розстебнулася, відкривши звабливі в їх оголеній красі груди. З очей текли сльози. І так ламаючи руки та бурмочучи незрозумілі слова, вона здавалась живою статуєю відчаю.

— Зупинись! Якщо підповзеш