Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Чоловік у кущах трошки помовчав.

— Здається, нам боятися нічого.

— Тоді все гаразд. А що говорять про мене?

— Те, чого тобі й хотілося б. Поздоровляю! Ти чудово граєш свою роль.

— Спасибі! В листі написано, що не пізніше як завтра треба повідомити полковника Карла. Чи є у вас така можливість?

— З'явиться…

— Неодмінно мусить з'явитися.

— Будь спокійна!

— В такому разі перемога буде забезпечена. На добраніч.

— Бувай здорова!

Шпигунка взялась за весла і, вправно ведучи човника, через кілька хвилин перепливла ставок. Трохи згодом з кущів підвівся й чоловік. Озирнувся навколо, пильно вдивляючись у темряву, а тоді вийшов з своєї схованки. Ступав обережно, скрадаючись поміж дерев, і прислухався.

Уля впізнав ворожого агента…

Дощ полив знову… Михай підняв комір шинелі, але не рушив з місця. Він пішов додому вже тоді, коли кастелана і шпигун спали, бачачи уві сні успішне здійснення тієї операції, яку вони так старанно підготували.

Уля змок, що й рубця сухого на ньому не було. Роздягнувся в темряві і повісив шинелю на гвіздок, щоб просохла до ранку, а сам ліг на солому.

«Завтра, мабуть, відбудеться остання дія» — промайнула в голові думка.

І скоро сон здолав його.

Читач, мабуть, пригадує, що бібліотека графа містилася на першому поверсі, Генерал, не бувши великим бібліофілом, все ж таки заборонив розміщувати в ній канцелярію якогось відділу.

Ключ од бібліотеки зберігався завжди в управителя, і ніхто не міг зайти туди без його відома. Та хоч би й залишалась вона відкритою, то тисячі томів у шкіряній оправі не зацікавили б працівників штабу. Адже більшість книг угорською мовою, та навіть французькі чи німецькі твори мало кого привабили б. Правда, серед писарів, людей з вищою освітою, знайшлося б кілька чоловік, що могли б спокуситися на деякі видання багатої бібліотеки графа Андроса Комаромі. Але їхні речові мішки вже були набиті різним дріб'язком, вкрай погрібним на війні.

Коли хтось хотів щось почитати, то йшов до управителя. І старий в такому разі поводився як справжній бібліотекар. Він записував позичену книгу на окрему картку і дуже просив солдата поводитись з нею обережно. А оскільки зверталися до нього дуже рідко, то управитель не міг сказати, що робота бібліотекаря забирає у нього багато часу.

Безперечно, старий угорець дуже здивувався б, якби довідався, що один солдат штабу без його відома годинами просиджує в бібліотеці, тим більш що цей завзятий читач був його приятелем.

Проте Уля, — саме він користувався бібліотекою без дозволу управителя, — не вважав за потрібне говорити йому про це. Він зробив собі ключа і, як тільки випадала вільна часина, відразу йшов туди.

Другого ранку, коли надворі ледве розвиднилося, Михай, проспавши всього кілька годин, знову пробирався до бібліотеки. Однак його цікавила не якась наукова чи художня книга. Він сідав, розгорнувши перед собою план замка. І якби не був таким замисленим, то, безперечно, похвалив би в думці картографів третього відділу, які його накреслили.

Уля не вперше вивчав цей план. І кожного разу після його розгляду розпочинав операцію, яка багатьох, за винятком хіба управителя, дуже вразила б. Та й справді, дивно було спостерігати, як він, вибравши з полиці гору книг, обмацував і обстукував сантиметр за сантиметром усю стіну. Проробляв це вже не раз. Проте ні уважне вивчення плану, ні ретельний огляд стіни ще не дали того результату, на який він сподівався.

Зараз Уля знову, курячи цигарку за цигаркою, просидів з півгодини над цим планом. Потім підвівся з-за столу і підійшов до стіни, яку вже не раз обмацував. Обережно взявся здіймати з полиць книги.

Тим часом на радіостанції хлопці смажили собі яєчню. І тільки почали снідати, як у дверях з'явився зв'язківець, тримаючи під пахвою телефонний апарат.

— Яким тебе вітром сюди принесло, Трандафіре? — запитав сержант Пелімару.

— Пан капітан звелів замінити тут апарат.

— А навіщо?

— Та нібито ваш зіпсований. Ти ж мусиш про це знати.

І лише тепер сержант, Пелімару пригадав, що напередодні капітан Георгіу порадив йому поставити інший телефон.

— А цей хіба справний?

— Він майже новий.

Уля і начальник другого відділу були певні, що Некулай Телимбу кінець кіпцем скористається таки з рації, передаючи абверу інформацію. І бажаючи знати, що відбувається на радіостанції, вони й попросили в штабі армії телефонний апарат з мікрофоном.

Безперечно, якби солдат-зв'язківець чи сержант Пелімару придивились до нового апарата, то помітили б цей мікрофон. Але жоден з них не виявив такої цікавості.

Другий мікрофон було встановлено в кабінеті капітана Георгіу. І через годину Уля, на веселому обличчі якого світилася радість, що проведений в бібліотеці час цього разу не пропав марне, а також начальник другого відділу розважливо слухали все, що відбувалося на радіостанції.

Мікрофон передавав найменший шум, не тільки цокання маніпулятора чи скрип стільця, на якому сидів черговий радист, а навіть те, як на незастеленій лавці перевертався з боку на бік хтось з радіотелеграфістів.

— Ну, що скажете, пане капітан? — вдоволено спитав Уля.

— Мікрофон працює чудово.

— Якщо Некулай Телимбу спробує щось передати, ми зразу й почуємо.

— Врешті-решт, колись таки зважиться.

— Не виключна можливість, що це станеться сьогодні.

— Ти так думаєш?

— Майже певен. Зараз я вийду на півгодини. Маю ще кілька невідкладних справ. А потім мене ніхто й не вижене з вашого кабінету. Дуже хочеться трошки порозмовляти з управителем. Аж сміх бере, коли подумаю, що він вважає мене справжнім дурнем, який задарма постачає йому різні відомості. Якщо до телеграфістів зайде Некулай, пошліть когось за мною.