Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Кастелана якусь мить вагалась. Напевне, думала: продовжувати цю комедію далі чи послухатись його поради. Врешті — щоб виграти час, упала долілиць на килим і застогнала та заохала.

— Ти арештована! Встань і йди за мною!

На цей раз вона насправді затремтіла. Якщо її арештовують, то, значить, Доробец, спіймавшись, уже зізнався в усьому.

Марне намагаючись надати своєму голосові визивного тону, захихотіла:

— Ти арештовуєш мене? А скажи, будь ласка, за що?

— Не здогадуєшся? — з явною іронією запитав Уля.

— Я не вважаю себе винною…

— Старшину Доробеца затримано в шифрувальному відділі. Я прийшов сюди тією ж дорогою, якою твій спільник вибирався звідси. Чи досить тобі цього?

— Вперше чую таке прізвище. Про кого ти говориш?

— Можливо, прізвище його тобі й невідоме. Але ви знайомі. Півгодини тому він був тут. Коли не помиляюсь, це його дощовик. Однак хочу нагадати тобі й інше. Людина, про яку я кажу, це та особа, з якою ти того вечора зустрілася в парку. Пригадуєш тепер, красуне?.. До речі, як твоє справжнє ім'я? Твій шановний спільник пан управитель говорить, що тебе звуть Мартою і що ти гувернантка графа Андраса Комаромі.

Кастелана не відповіла нічого.

Стояла бліда і, кусаючи собі губи, дивилась на Улю з ненавистю.

— Ти не хочеш говорити?

— Що саме? Я нічого не знаю.

— Гаразд! Тоді ходімо!

— А куди ти мене поведеш?

— Ми спустимося на перший поверх. Твій приятель, якому ти вчора передала листа, вже чекає на тебе.

— Добре… Але ж мені треба ще одягнутися. Вийди на кілька хвилин…

— Ні, люба гувернантко, я не такий дурний…

— Звелиш мені переодягатися в твоїй присутності? — запитала з ноткою кокетства в голосі.

— Як хочеш… Раджу тобі одягнути поверх сукні отой реглан, що висить на кріслі. Стривай, я перевірю ще кишені. Чи нема там якоїсь штучки? От і гаразд. Прошу.

Кастелана одягнулась.

— Та й гарно ж тобі в ньому!.. Ну, ходімо вже, панночко!

В той час, коли Уля підіймався на вежу, щоб заарештувати кастелану, молодший лейтенант Параскивеску вистежував Некулая Телимбу. Надвечір його викликав до себе капітан Георгіу і наказав не спускати з ординарця очей до першої години ночі, а потім затримати його.

І от, як тільки стемніло, Параскивеску почав стежити за Некулаєм. Після вечері всі денщики пішли спати, а Телимбу попрямував до управителя. І засидівся там майже до півночі. Коли вийшов на вулицю, дощ лив як з відра. Однак він не поспішив додому, а, скрадаючись попри мисливський павільйон, непомітно проник у парк і сховався в альтанці. Там його не мочило, зате молодший лейтенант, що, притаївшись під деревом, весь час наглядав за ним, лаяв цю дощову погоду на всі заставки. Стояв у благенькому плащі і цокотів зубами од холоду. Принаймні хоч би бачити, що робить Некулай. А то ніч була така темна, що й на крок нічого не помітиш.

А втім, Телимбу нічого й не робив. Сидів собі в альтанці і дивився в той бік, де мала бути вежа замка. Він очікував умовного сигналу: вогника в одному з вікон. Час минав повільно, і шпигун від нетерплячки гриз собі нігті.

Враз почулися оклики:

— Стій! Хто йде?

— Розводящий!

— Пароль!

На постах мінялися вартові. «Значить, уже скоро!..» — подумав Некулай. І знічев'я взявся крутити ґудзик на шинелі. А через те, що він був прикріплений дротом, то й відірвав разом з тканиною. Спересердя кинув його на землю і вилаявся.

Минула ще година, однак вогника не було. Враз його охопило хвилювання. Це не той невиразний неспокій, який часто виявлявся помилковим. Інстинктом людини, що постійно живе в небезпеці, Некулай відчув неминучу загрозу. Ще раз глянув у бік вежі, а тоді й залишив альтанку.

Він знав про мотоцикл, схований в соломі. Коли б план вдався, ним мав скористатися хтось інший. Однак якщо корабель тоне, то рятується, хто може. Той, інший, в разі небезпеки хай викручується, як зуміє. Ось тому, покинувши альтанку, шпигун попрямував на тік.

Проте не ступив він і кількох кроків, як його засліпив ліхтарик Параскивеску.

— Звідки ти йдеш, Некулай?

Телимбу помітив, що офіцер, тримаючи ліхтарик в лівій руці, праву не виймав з кишені. Зрозумів, що впіймався.

— Ваш ліхтарик, пане молодший лейтенант, засліпив мене. Сховайте його. Зараз скажу, чого я тут.

Параскивеску лише відвів сніпок проміння трохи вбік.

— Ну, Некулай! Де ж ти був у такий пізній час? Коли б це було село, я подумав би, що ти повертаєшся від якоїсь молодиці.

Телимбу скрушно зітхнув:

— Це ціла історія, пане молодший лейтенант!

— Яка вже там історія?

— Ви чули, що розповідають солдати? Говорять, нібито на ставку плаває русалка. Що ви скажете на таку нісенітницю? Я, пане молодший лейтенант, хоч і не можу похвалитися розумом, а проте не такий уже й дурний, щоб повірити всяким балачкам. І все-таки мене взяла цікавість. От у цю дощову ніч я згадав, що злі духи люблять з'являтися саме в погану погоду. Давай, думаю, підстережу. Якщо побачу — значить, злі духи справді існують. Коли ж ні, то все це тільки безглузда вигадка.

— Ну, й показалася тобі русалка?

— Де там, пане молодший лейтенант! Якщо хтось почне верзти при мені такі нісенітниці, то я плюну йому в очі! А тепер на добраніч! Я поверну тут, щоб швидше потрапити до замка.

— Не можна, Некулай. Ти мусиш іти зі мною!

— Куди, пане молодший лейтенант?

— Я покажу тобі русалку,