БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

У кожному разі фіксацію спинити неможливо. Записування заради вічної теми є однією з найпервинніших людських потреб. Листи, щоденники, карби, звіти, описи - як дихання. Фізіологія культури. Як у цифровій фотографії - чим більше, тим, може виявитися, краще. Ніколи не відомо, який із кадрів буде вирішальним.

Сучасні технології зробили питання казання мовчання неймовірно гострим. Тепер кожен, хто хоче і може, має право не мовчати, а додати свій коментар до будь-чого написаного. Цього не можна було зробити з давнішими носіями. Навіть помітки на полях паперової книжки є чимось зовсім іншим. Чимось приватним і не публічним. А в Інтернеті - прошу дуже. Маєш право нічого не робити, тільки висловлювати свою думку щодо сказаного. І твоя думка, за законами товарного суспільства, мала би бути частиною тієї оцінки, на яку треба зважати надалі… Ще одна велика ілюзія. Адже ті, хто говорить, не потребують нікого слухати. Коли ж хочеш прислухатися - стримайся і помовчи.

Жити далі

Коли в настільному морському бою потрапляєш туди, де нема корабля, то не потрібно розпачати - знати, що в певному місці його нема, так само важливо, як і вгадати, де той корабель…

Я знаю, що живу досить одноманітно. Знаю, що на одноманітних речах тримається все життя. Знаю, що був тільки випадковим глядачем у місці, в яке потрапив лише на день, але того одного враження було досить, щоби не втриматися від якихось висновків. Зрештою, все було так, про що кажуть - нормально. І саме в цьому був закладений мирний жах одного з багатьох моїх незабутніх днів.

Малесеньке курортно дачне містечко серед лісів на сході Німеччини. Все впорядковано, середина осені, пострижені ґазони і декоративні кущі біля гарненьких вілл і будиночків. Була неділя. Ніхто не їхав до більших міст на роботу. Ми опинилися там пізнім ранком. Вулиці були цілковито порожніми. Так само нікого не було видно ні на подвір’ях, ні на ґазонах, ні біля припаркованих автомобілів. Жодного руху на ґанках, балконах і верандах. Жодного поруху фіранок, хоча б від протягу. Зачинені усі крамниці. Ні сиґарет, ні алкоголю. Навіть біля кірхи - цілковитий спокій. Мало того, що більшість мешканців атеїсти, їх ще й зовсім не цікавлять церемонії і ритуали. Всупереч фільмам і кольоровим фотографіям у журналах ніхто не бігав пружними ґрунтовими стежками лісопарку. Дивитися на це кілька годин виявилося важче, ніж відбиватися від божевільних пропозицій циган на нічній автостанції у Словаччині. Пригадувалися інтенсивні розповіді партійних аґітаторів і пропаґандистів середини вісімдесятих - мама і нейтронна бомба.

Десь о першій почали відкриватися ресторани і кафе (але не крамниці з алкоголем і сиґаретами), виявилося, що їх тут неправдоподібно багато. А ще через півгодини з будинків і воріт повиходили цілі родини, які мовчки йшли до якогось із ресторанів. Бракувало хлопчиків у матросках, морозива, наляпаного на парадний одяг, і духового оркестру біля фонтана з джерельною водою. Все населення містечка якось розмістилося за відпрацьованими схемами довкола всіх столиків усіх закладів. Чужинцеві тут місця не було. Всі зацікавлено вивчали меню, щоби врешті замовити те, що завжди. Дорослі дозволили собі легенький аперитив. Через якийсь час нарешті з’явилася тема до балачок - подали тарелі з їжею, було про що поміркувати, було що обговорити. Ще одне пиво - і додому. Ресторани позакривалися, позачинялися хвіртки перед будиночками. Темні вікна кожної хатки освітлилися сяйвом кількох телевізорів (це добре, значить, кожен зі сім’ї має можливість у своїй кімнаті у своєму телевізорі дивитися те, що хоче він).

В єдиному малесенькому барі залишилося кілька містечкових невдах, з якими ніхто не хоче навіть вітатися. Вночі ми ще разом купалися у великому озері з місяцем. Була середина осені і минала неділя. Треба було якось жити далі і нажитися. Нажитися і жити далі.

Лем ми болит серце

Іноді для того, щоби щось дуже сильно собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине і не означає нічого зайвого.

У ностальгії в такому разі повинні бути дві характеристики - біль і повернення.

Щоправда, з цього можна укласти попросту нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке…

Я за милим не баную, лем ми болит серце.

Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізається голову, але не руйнується спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що вкладається в слово ностальгія.

Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія - це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що залишилося невибраним з різних причин. І власне це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. У дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На те й роздоріжжя вибору, щоби змогти поїхати іншим шляхом.

До тебе… ще вернеться весна, а молодість не вернеться…

Ще один цікавий поворот. Біль - зрозуміло. Болить і все. Цвяшок у груди. Натомість повернення передбачає дві маґістральні стратегії. Повертатися самому чи чекати на повернення чогось. Якщо вірити слову, то не буде жодних пояснень. І те, і друге дуже болюче.

Хоча ця ностальгія не така вже безневинна. Вона ж безпосередньо пов’язана із жадобою і потребою власності. Пам’ять без претензій - єдиний порятунок від ностальгії. Бо попри всю її величність жити поруч з нею практично неможливо. Біль перетворюється на мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення і так неможливе.

Ностальгію потрібно перетворити на гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то вміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки й ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року…

А пам’ять не обов’язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися будь-якого повернення.

Ревнощі

Кожного разу, коли я починаю відчувати натяки на якісь ревнощі, кожного разу, коли чую історії про чиюсь любов і ревнощі, щоразу, коли бачу людей, чиє життя і психіку розкладає ця небезпечна