Світ не створений - Мирослав Лаюк
Коли вже остаточно зібралися, Інну приперло в туалет. Був мороз, і дядя Валерій Едуардович розігрівав мотор газельки. Він бібікав знизу, щоб уже ішли, але всі чекали Інну.
— Ну май совість! Валера весь бензин спалить!
Але в неї не було совісті. Мати совість — це коли можеш собі дозволити на одну погану річ менше, ніж той, хто тобі дорікає. Вона сиділа в туалеті, рахувала завертки труб, яких через недолугих сантехніків там було значно більше, ніж треба. Після десяти хвилин умовлянь люди за білими фанерними дверми перестали її турбувати, Інна почула шепоти. І мала здогадалася: справді, краще виходити, бо ще подумають, що вона там плаче.
Сергій приїхав з прифронтової зони до Києва вперше за цілий рік. Він швидко виправ, а потім посушив сорочку, бо свіжих не мав. О 14.40 в аеропорт прилітала Інна.
Чи була вона схожа на ту дівчинку, яку він пам’ятав, — любительку кольорових колготок і купи браслетів, із зачіскою каре, гривкою, з-під якої не було видно її прищів? Чи й досі вона казала «на мою думку» і «я вважаю» по три рази в одному реченні? Чи мастила вона ревеневе варення на хліб з маслом?
Він стояв у аеропорту і видивлявся серед людей Інну, вигляд якої знав приблизно, очікуючи, що впізнавання відбудеться якось автоматично. Але натовп більшав, а дівчини не було. Він уже жалів, що не виготовив табличку з її іменем, як це зробила, наприклад, молода представниця медичної фірми «Артеріум», до якої підійшов доктор Ференц Кнабе. Аж раптом Сергій помітив її, точніше, її неможливо було не помітити — з довгим волоссям, у коротенькій червоній оксамитовій спідниці й спортивній куртці «Динамо Київ», у білих капронках, схожа на випускницю кінця 90-х. Вона взяла квіти з його рук — барвистий букет дрібненьких гвоздик — і поцілувала в чоло:
— А ти як завжди: у білій сорочці, крізь яку видно майку!
Інна витягла французьку мінеральну воду і, довго п’ючи, не зводила очей з вітчима, якого колись називала батьком.
— Вибач, я трохи затрималася, бо на виході з літака розкрилася валіза — і спідниці, книжки, білизну, помади довелося збирати по злітній смузі.
— Усе позбирала?
— Та ніби.
— Моя машина он там, — і він показав на стоянку з сотнею автівок.
У авто Сергій з Інною мовчали, але вона ніби й не відчувала через це незручності. Чоловік повторював собі, що не варто в кожному її невизначеному поглядові бачити дорікання, однак не міг себе переконати. Усе ж Сергій почав першим, він вибирав цю фразу, ніби персики в магазині — всі були надбиті, гнилуваті, надто м’які, надто тверді, тобто треба було неодмінно знайти найбільш стерпний: «Як пройшов політ?», «Ну, розказуй про себе», «Як ти там?», «Погода сьогодні хороша», «Давно не бачилися!», «Let me introduce myself»…
— Ну, розказуй, як ти там?
— Думаю, що не буду.
Ну ось. Завдання з вибором першої репліки провалено.
Інна витягнула ще одну пляшку з французькою водою й знову її довго цмулила.
— Треба пити багато рідини — подовжує молодість, — і, скрутивши порожню пляшку, кинула під ноги. Потім поправила довжелезне волосся: — Думаю, ми не заслужили знати так швидко одне про одного.
— Вибач…
— Ні-ні, я не дорікаю тобі.
— То що треба заслужити?
— Якщо нам все діставатиметься легким шляхом, колись неодмінно за цю легкість буде розплата. Тому не питатимусь, як ти ці роки жив. (Мені цікаво, ти не подумай). А ти мене теж не питай. Пробудемо так кілька днів. Хай це буде відплата за те, що ми так довго не могли знайтися.
— Це якась така в тебе релігія?
— Фізика. Ти відштовхуєш шнурок маятника з величезною чавунною гирею, а вона повертається тобі просто під ніс. Трошки наблизишся — зробить з лиця піцу папероні. Почекаєш — з часом гиря перестане рухатися й висітиме спокійно, як опудало кажана у природничому музеї.
— Ти так цікаво говориш.
— Та ні, просто я часто пояснюю свою поведінку цими образами — натренувалася.
Коли вони зайшли в квартиру, Сергій одразу попередив:
— Ми тут нічого не змінювали.
Лінь і небажання щось перероблювати він нарешті вдало використав, назвавши це збереженням пам’яті.
І справді — квартира була обставлена по-жіночому. Хіба що у вазах більше не було квітів. Штори на вікнах — давно не модного фасону. У горщиках від засохлих вазонів виявилося більше недопалків, ніж ґрунту. Ще — посуд був мішаниною з різних сервізів. Інна швидко обійшла кожну кімнату й заявила:
— Зовсім нічого тут не пам’ятаю.
— Це через безлад. Я не встиг прибрати як слід.
— Ні-ні. Таку ситуацію мій психоаналітик називає витісненням. Усе це — всі ці меблі, стіни, каструлі й батареї — забула, бо мій мозок вирішив, що так краще.
На жовтій полиці з вапнистим слідом від чайника лежало її забуття. У раковині, куди спльовують зубну пасту й погано її змивають, в алюмінієвих ґратках зливу — причепилася непам’ять. Біля вікна з видом на тополю, яку всі люто ненавиділи через пух, але й досі не спилили, біля вікна, де вона потай курила у кватирку, — стояла втрата згадки про що-небудь.
— Не пам’ятаю нічого, що сталося в цій квартирі. Але маю безліч спогадів про те, що було за її межами. Тільки, боюся, зараз почну тобі називати заклади — кафе, театри, магазини зі свіжими булочками — а ти скажеш: давно нема. Промовлю: спортзал, де ми зазирали у вікна і бачили художніх гімнасток із пурпуровими стрічками… А ти ж будеш говорити: перенесли, закрили, підірвали…
— Ну, спробуй — як у «морському бої». Е1? Поранив?
— Мимо. Поведи мене сам кудись.
Йому хотілося показати названій дочці щось таке, аби та сказала: не може бути! та тут не гірше, ніж на Заході — бувала й у Мілані, і в Лондоні, і в Гельсінкі, і в Нью-Йорку, але тут — не гірше. Йому треба було відрекомендувати свою державу, хай вона повезе в чужий край гарний спогад. Ця майже іноземка мусила мати добре враження про нову країну, бо про стару лишила тільки нечіткі, як дід Піхто, і неоднозначні, як дід Панас, уривки пам’яті. Сергій перебирав у голові ряди з вулицями і їхніми закладами. Вибрати доречне було не так уже й просто.
Він позирав на Іннину валізу й відганяв цю думку, однак все ж таки зловив її — мерзенну, негідну, за яку себе треба щипати й битися головою об стіну.
