Світ не створений - Мирослав Лаюк
— Тето, — підійшла до неї Федиха, — тето…
— Не треба «тето». Не треба більше нічого. Мольфар продався панській хвойді Вілінській! Ви продалися панському попові. Небо — спаскудилося. Молоко — скисає. Голова — тріскає. До мене сьогодні прапрадід Іван приходив — той, що був віщуном. Він сказав: чекай на вечір снігу й кінця всьому, що ти знала.
Іванка попрямувала до виходу і, ще раз наткнувшись на попа, увалила йому по правій щоці. Святий отець почервонів від приниження й скрутився від болю — в удар Іванка вклала всю широту старосвітської душі:
— Вставай, дорогенький, хай дам тобі ще в ліву.
Але піп не піднімався.
— Подайте мені дві свічки, — договорювала Іванка.
Ніхто не насмілився питати, більшість, напевне, знали, але вона розтлумачила:
— Для чого? Бо Якиму ще при смерті треба було вкласти в руки зсукану свічку, аби його душа там не нипала в темряві. Але ж ви не встигли й запхали її вже між холодних пальців! То мені дві дайте — аби йому одну передала.
Іванка вийшла надвір і сіла на ґарелію. У хату ж зайшли хлопець і дівчина — перевдягнені в бабу й діда. Вони підійшли до труни. «Баба» заголосила, а «дід» хвалив: «Який же тут славний був ґазда: і їсти, і пити давав, і гостину любив…» Священик на це не хотів дивитися, але заборонити «грушку» не насмілювався. «Дід» і «баба» приставали до людей, питали, що вони пам’ятають про Якима. Чоловіки розказували, як вони з покійником то найбільшого дика зловили, то бочку меду випили. Жінки мовчали. «Дід», сусідський малолітній шибеник, причепився до попа: «А чи гарно Яким службу відстоював?» Однак священика врятувала дитина, що залетіла у дім:
— Люди добрі! Надворі іде сніг.
Усі вилізли з хати — справді: з неба в цю теплу серпневу днину валив сніг. Причому не дрібненько, а цілими шматками. Він просто на очах утворював шар, який все товщав і товщав — спочатку забілив землю, а потім до щиколоток, що вже були видні сліди кожної людини й кожної звірини.
Баба Іванка вдалині прямувала в бік лісу, зовсім у зворотному напрямку від свого дому.
Ще тоді, коли Іванка розправлялася з тутешніми, Лесьо серед людей знайшов Адріану — дівчину, що жила неподалік і на яку він мав плани. Лесьо відвів її вбік і швидко поцілував. Потім дозволив їй, перестрашеній людським осудом, вирватися.
— Ти моя ягода! Ти моя любов! — говорив він Адріані на вухо. — Вкраду тебе, і ми обійдемося без їхнього благословення.
Адріана мовчала й тільки торкалася його стегон.
Частина людей, побачивши сніг, мерщій побігли додому — рятувати худобу від холоду.
— Де Лесьо? — гукнула Федиха. — Іди сюди!
— Зараз мамо.
— Швидко сюди йди! — зайшла вона в дім, почувши, звідки голос.
Побачивши біля сина Адріану, скривилася: вона дозволила б Лесеві побратися з цією дівчиною за єдиної умови: якщо її батько віддасть молодятам той шматок тисового лісу, що пролягав саме біля території Шугаїв. Але батько Адріани вперся: «Я продам ту деревину австріякам за такі гроші, що дочку зможу видати за птицю вищого польоту, ніж твій пуцьвірінок».
— Прямуй за тетою, бо вона здуріла і може себе угробити.
Потім вона вдала, що вперше дівчину помітила:
— Це ти, Адріанко? — і посміхнулася крізь зуби. — Тут так темно — і не уздріла тебе, солодка. Ти б мені не помогла?.. — а потім озирнулася до дверей, — …або не треба, — і пішла геть.
Лесьо гукав Агату, але її ніде не було — натомість з’явився Еліас. Вони вдвох і попрямували в бік лісу, де виднілася точка з іменем Іванка, що несподівано швидко, як на свій вік, рухалася.
Поки хлопці підбігли до лісу, нападало вже достатньо снігу, щоб бачити сліди — втиснуті важкі еліпси. З-під сніжку ще вибивалися тверді бадилини із зеленими листочками афин, але мохи зникли.
Коли Еліас ступив на один кущик, розтиснувши кілька ягід, на снігу появилися темно-сині крапки. Еліас і Лесьо йшли за відбитками Іванки досить швидко, сліди були чіткими, з кожним разом ставали все глибшими. Але стару годі було наздогнати.
Урешті вийшли на галявину — і застигли: всі дерева навколо клацали. У Еліаса від жаху ледь не зупинилося й без того розгойдане серце, коли просто з-перед нього зі смерекових трухлих завалів вилетів величезний птах, ламаючи сухе гілля крилами. З гілок усіх дерев навколо зліталися глухарі. Чорні блискучі великі птахи з червоними яскравими плямами над очима зібралися на токовищі. Вони розчепірювали крила й билися за самиць.
— Хіба тепер пора? — питав Еліас.
— Тихо! Вони зараз дуже ворожі.
— Але хіба пора?
— Ні, просто Іванка має рацію.
Сліди старої загубилися серед візерунків лапок, відбитків округлих черев і розчерків крил. Крізь завалу снігу хлопці побачили сяйво на горизонті. Вони обійшли токовище й попрямували в бік сяйва, настільки притягального, що навіть бабині сліди їх би не відволікли. Вони продиралися крізь дрібненькі смерічки, зовсім не зелені, висхлі й колючі, ніби кістяки гігантських головатиць. На незапорошених місцях виднілися гриби — білий, мухомор, голубінка, поганка, а також пера соколів. Пропхавшись крізь останні деревця, Лесьо просто таки випав з лісу. Еліас же притулив поколоті гілочками долоні до снігу: так тупішав біль.
Але тут їх вже нічого вогняного не чекало. Куля з сяйва, як дрібна пташка, зникла далеко на горизонті, куди ногами не дійдеш. Натомість внизу, просто під ними — ревіла земля, ніби переверталося громаддя сухого гілля. То билися три десятки оленів. Широка долина, розділена невеличким струмочком під тонкою плівкою снігу, була заповнена цими звірами. Вони ричали, ніби такий вітер, що вириває дерева з корінням. Повітря хрустіло від ламання їхніх рогів, повітря гусло від бризкання дикої крові.
— Що тут відбувається!
— Мовчи. Мовчи, — шепотів збитий з пантелику Лесьо.
Нарешті вони помітили, що зовсім неподалік сиділа й дивилася вперед баба Іванка, спостерігаючи за боєм оленів. Лесьо підбіг до неї, бездиханної, з обпеченим обличчям. На спотвореному лиці з обвугленими очима застигла усмішка. У руці горіли дві свічки — для її та Якимової душ.
Через кілька хвилин чи годин Лесьо підійшов до Еліаса, який сидів під висохлою поточеною комахами смерекою. На землі лежала купа мертвої кори й мурашник. Стривожені комахи, не дивлячись на сніг, бігали повсюди, але Еліас їх не помічав.
— Не сиди під цією смерекою —
